Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Головчак і не помітив, коли дружина встигла надіти фартушок і запнутися білою косинкою. І одразу ніби помолодшала, стала схожою на дівчинку-підлітка. Стояла в дверях освітленої ванної, позад неї з обох кранів била тугими струменями вода, — усміхалась, і обличчя вже не розтікалось безбарвними хвилями. Майже така, як була колись…
— Павле, глянь, — діловим тоном озвалася Валентина, показуючи через коридор у жилу кімнату, — все винесли, а картину забули.
— Я бачив, — кивнув Павло, — мазня базарна. Те саме, що й лебеді на клейонці. Кому вона потрібна? Викинемо. В який колір ванну фарбуватимемо?
— У світло-голубий, мабуть, еге?
Над головою Головчака по-старечому кашлянув дзвоник.
— О, не встигли поселитись, а вже гості, — всміхнувся Павло і відчинив двері.
— Можна до вас? — На порозі стояла літня повна жінка у ситцевому халаті й домашніх капцях. Уста її всміхались, а очі дивилися насторожено-вивчаюче. — Сусідка я, Ганна Василівна.
— Заходьте, заходьте, прошу, — ширше розчинив двері Павло і відступив убік. — Через поріг, кажуть, не вітаються.
— А так, так, — радо погодилася жінка, і Головчак помітив, що настороженості в її очах поменшало.
Він обережно потис руку Ганни Василівни і назвав себе.
— Валю! — гукнув вимогливо-весело. — А йди-но сюди! Сусідка ось наша, Ганна Василівна.
— Ой, та в нас же тут… — вискочила з ванної Валентина і ніяково розвела руками.
— Нічого, нічого! — підбадьорила їх сусідка. — Молоді — обживетеся.
— Аби злагода була, — з натяком мовив Головчак.
— Квартира добра, — сказала Ганна Василівна. — Дуже добра. Тепла. Суха. Простора. Небіжчиця в порядку хату тримала. Душевна людина була Марія Григорівна.
Головчак зітхнув, а Валентина, опустивши очі долу, похитала сумно головою.
Павло витримав пильний погляд сусідки, а вона, ніби цим було прокладено легенький місток довір’я, мовила далі:
— Справа у мене до вас є.
“Починається…” — з досадою подумав Головчак і приготувався слухати.
— Ви оцю картину бачили? — Жінка пройшла вперед і стала на порозі кімнати.
— Бачили, бачили, — ожила Валька, — якщо хочете, ми…
Павло стис їй лікоть і не дав закінчити: не лізь поперед батька в пекло.
— Наївно, але щиро, — сказав він. — Хоч я в малярстві нічого й не розумію, ми люди прості. Але й картину, видно, простий чоловік малював, — несподівано закінчив Головчак.
Всі троє мовчки дивилися на картину. Головчак ще й думав: “Для чого їй та картина? Забула забрати? То нехай бере. Але не одразу оддам. І мені вона дорога як пам’ять про того, хто тут жив. А то наче на тобі, небоже, що мені негоже”.
Картина була намальована на фанері і висіла нахилена, — так колись у селах портрети вішали, — майже під самою стелею. Невідомий самодіяльний художник зобразив тиху й прозору ніч у серпанку просвіченого місячним сяйвом туману. В тумані купаються якісь кучеряві дерева над річкою чи каналом, а по воді пливе човен з двома чоловічими постатями на борту.
— Нормальна картина, — ще раз сказав Головчак.
— З тою картиною ціла історія, — наче в задумі похитала головою сусідка. — Малював її Володя, син Марії Григорівни. Ні, почну ще з давнішого. Володя, син’ хазяйчин, як я казала, був маляром. Паркани фарбував, підлоги, дахи. Ну, хлопець він був не дурний. Маляр маляром, а книжки читав, з людьми розумними стрічався, і вони ним не гребували. Казав один професор… — Ганна Василівна пильно глянула на Головчаків, — професор казав, що далеко пішов би Володя. Він дошукався до секрету, як фарби з рослин виготовляти. Такі, що ними й художники малювати можуть. Та от і картина ними мальована.
— Тепер я розумію… — кашлянув у кулак Головчак.
— Це ще не все, — немов пропустила його слова повз вуха Ганна Василівна. — Десь на старому горищі знайшов Володя з десяток отаких шматків фанери, як оцей, що на ньому картина намальована. Воно наче й не фанера, а так ніби аркуші паперу, тільки дерев’яні, Пропали у війну. Оце один лишився. Дерево це Володі якимсь дивним видалося, і він пішов до знайомого професора ботаніки. І що ж ви думаєте? І професор, і інші вчені потім сказали, що це дерево невідоме, не знає такого дерева наука. Взялися досліджувати, аж тут і німці напали. І Володя швиденько намалював оцю картину, на якій нібито він з батьком пливе у тумані. Так удвох і на фронт пішли. А звідти вже й не повернулись… — Сусідка зітхнула і після паузи повела далі: — Це така історія, а справа у мене ось яка. Марія Григорівна перед смертю просила, щоб цю картину не викидали, хто б тут не жив. Оце я й переказую. Вам, звичайно, видніше, ви люди їй чужі, а я тільки кажу, що просили.
— Гм, — невпевнено озвався Павло, — а чого вона родичам чи сусідам її не віддала?
— Не знаю. Так і сказала: щоб у цій квартирі картина висіла.
— Дивачать люди, — мовив Головчак, ще раз оглянувши картину, коли сусідка пішла. — Не встигли переїхати, вже спадок маємо.
— То ж пам’ять бабусі, — несміливо підказала Валентина.
— Ясна річ. Тільки ми тут до чого? Незнайомі люди…
— Ти пам’ятаєш, Ганна Василівна сказала, що такого дерева немає на Землі?
— Може, вимерли такі дерева…
— От-от. І бабуся та не хотіла, щоб загубився останній, ну… зразок, чи що?
— Може, й так.
— А знаєш, можна понести показати знавцям.
— Понеси. Ще й у газеті про тебе напишуть: “У світі цікавого”.
— Чого ж добру пропадать. Певно, старенька так і хотіла.
— Однаково картина ця тут не на місці, явно не на місці. Аж під стелею. Як меблі не розстав — звідусіль видно. Несиметрично. На кухню поки що перенесемо. Але спробуй її ще звжти… Ну, та не горить.
Спати полягали у кімнаті на підлозі — спеціально для цього і матрац брали з собою і легеньку ковдру. Бо знали, що працюватимуть допізна — не їхати ж у гуртожиток опівночі. У квартирі тонко пахло фарбою, змішаною з вологим нічним повітрям, що лилося крізь навстіж розчинені вікна.
— Павлушо, тобі не страшно? — шепнула Валентина до чоловіка.
— Страшно? Чого? — не зрозумів Головчак; він, по правді сказати, вже засинав.
— Ну от, ми самі в порожній квартирі. Тут ще жили недавно…
— Спи. Таким будинкам зносу нема. І після нас житимуть, будь здоров. А люди не вічні.
— Глянь, а та картина ніби світиться в темряві…
— Дурниці. Ліхтарі на вулиці, машини, видно майже як удень, от і верзеться. Та ти, врешті, заснеш сьогодні? Я намахався так, що руки відвалюються.
— А вони пливуть на тому човні, пливуть у тумані, уже сорок літ пливуть, уявляєш, Павлушо?
— Ну, полилася
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82», після закриття браузера.