Читати книгу - "П’ятий номер"

– То що, ти там вікувати думаєш? – спитала, дивлячись на нього трохи затьмареним зором.

– Коли б ти була біля мене, – сказав він сердешно, – то мені нічого й не потрібно було б.

Вона похитала головою. Поклала виделку й сиділа.

– Щось смутишся ти, – сказав він.

– Та от чувство якесь. Мабуть, даремно я тобі все оте розказувала…

– Чому даремно?

– Та от уже й боятися починаю, – засміялася ніяково Ганя: – Ти ж бо в мене такий!..

Він дививсь у миску. Обличчя йому поволі напружувалося.

– Я й не писала тобі про все, бо ти отакий, – сказала Ганя. – Вже ж був раз ускочив за це в халепу… Коли б не цей Піддубний із своїм приставанням…

– Він більше до тебе не приставатиме, – скоромовкою сказав Микола.

– А тих Ювпаків ти не чіпай, – мовила вона майже зі сльозами. – Там таке кодло…

– Я не боюся ніякого кодла, – відповів він.

– Та я-бо знаю, – Ганя подивилася на нього вологим поглядом. – Тільки краще не чіпав би ти їх!..

Микола повільно налив пива. Піна лягла у склянці білою шапкою, Микола здув ту шапку і почав повільно сьорбати. Піна лягла йому на піднісся, і від того з’явились у нього смішні білі вуса. Він утерся затиллям долоні і поставив склянку на стіл. У ній тріскалися з ледве чутним тріском бульбашки.

– Славні тут у нас місця, – сказав спокійно. – Оце йшов я і милувався. Аж трохи позабувалося воно все. Там, на районі, з річкою погано. Я купатися люблю, а там тече щось мале й каламутне. Я навіть там лісу зробив і загатив річку: для дітлашні воно радість. Та й сам я там бовтаюся, але куди тій калюжі до Тетерева. Оце вийшов із води, а тіло наче молоде стало. На річці я й брата твого зустрів: просив, щоб я свиню йому заколов. Відмовить йому не з руки, але не люблю я того діла. Чи велика та свиня?

– Та нівроку.

– Домовлявся за плату – смішний такий! – Микола говорив трохи пришвидшено, кидаючи неспокійним оком то на Ганю, то на чорний отвір відчиненого вікна. Від того вікна раптом ударив ляско соловей, аж замовк Микола – вся кров відхлинула йому від обличчя. Очі його з ясно-зелених стали чорні й непорушні, і йойкнуло щось у Гані всередині, аж за груди вона взялася, і подумалося їй мимохіть, що ці два чоловіки, яких далося долею опікувати їй, – отой великий і безвольний і цей невеликий, але жилавий і потайний, – вони все-таки плоть од плоті одне, в них одне обличчя і одна тече кров. Той і той весь час покидають її, і вона подумала, що все її життя перетворилось у саме чекання.

– Чи стає тобі на життя? – спитав лагідно Микола.

– Ти ж присилаєш, – мовила вона байдужно. – Зрештою, може б, і я десь на роботу напиталася?

– На яку ж роботу ти напитаєшся без освіти і спеціальності?

Прибиральницею?

– Так воно й так. А коли не зможеш мені присилати?

Він засміявся хрипко.

– Боїшся, що знову це станеться? – голос його звучав зовсім ніжно. – Того вже ніколи не станеться, Ганечко. Був я тоді дурний, через те воно й сталося.

– Не чіпай ти їх ради бога! – аж зойкнула вона.

За вікном співав, аж клекотів, розривався і розтьохкувався, плакав і сміявся соловей, напевне, сів на ту квітучу акацію і впився її одурманливим пахом. Микола сидів за столом зовсім блідий, стискав кулаки, і ті кулаки виразно різьбилися поміж безладно розкладеного посуду.

– Певно, воно так, – сказав він глухо. – Мені не треба було того розказувати. Я не лихий. Ганю, сама знаєш, муху мені вбити жалко. Ото попросить хтось свиню заколоти, цілий тиждень мені потім той крик учувається. Але мене й чіпати не можна, душко. Серце моє починає тоді плакать, і стогне, і кличе так! А помщуся, так мені, повіриш, спершу погано, дивитися на себе не хочеться, зате потім я знову добрий: так воно на моєму характері напечатано. Знаєш, я радий, що той син наш таке вайло! Він не знає такого вогню, що горить тут, у мене в серці, і слава богу. Я і в партизани пішов, бо мені той німець підніжку дав, пам’ятаєш?

– Якось мені страшно від тебе, – кволо відгукнулася Ганя.

– А чого тобі страшиться? – поставив він проти неї круглі, але так само непрозоро-чорні очі. – Ти мені ніякого лиха в житті не зробила, від тебе я тільки саму любов знав.

– Вони теж тобі нічого не зробили. Це вони проти нас завзялися.

Миколині очі