Читати книгу - "Коли повертається веселка"

шкода, що ти так нічого і не зрозуміла в цьому житті. Але це і не дивно: тобі немає чим розуміти, в тебе немає душі, серця нема, ти жодного разу не подзвонила своїй мамі. Мені розповіли про твої стосунки з сином. Я не здивований, інакше й бути не могло, ти дочка своєї мами, і нікуди від цього не дінешся, це карма. Знаєш, Олена не згадувала тебе, навіть коли була твереза. Спочатку я думав, що вона не вміє бути відвертою, а потім зрозумів, що це через жорстокість. – Його голос затремтів, і обличчя змінила маска страждання. – Боже! – Він стис голову руками. – Я все життя прожив із жінкою без серця, я віддав їй свою любов, я тебе прийняв, як рідну, а ви обидві кинули мене! – Він театрально заламав руки.

Завершивши комедію, вітчим витріщив очі і втупився в Таню.

– Ти і це переживеш, – спокійно мовила вона.

– Переживу? Я сам, розумієш? – крикнув він. – Я любив твою маму, я все їй вибачав, я мав надію, що вона кине пити, гуляти. А вона втекла до коханця. Знаєш, я так зрадів, коли Галя зателефонувала мені й сказала, що бачила тебе! Я думав, ти повернешся, ми знову будемо жити разом і в мене буде сім’я.

– Сім’я? Ти хворий. Іди, – зі зневагою сказала Таня.

Але вітчим не пішов. Він схопив її за плечі і, бризкаючи слиною, зашипів:

– Не смій так до мене говорити! Думаєш, я тобі все пробачу? Ніколи! Ти скоро здохнеш, а я прийду до твого сина і все розповім. Йому буде цікаво послухати, що його породила брудна шльондра. – Він захникав і повис на ній, усією вагою тіла притискаючи до консольного столика.

Таня схопила вазу з кульками і щосили вдарила вітчима по голові. Він закричав і вхопився за голову. У руці Тані залишився уламок скляної ніжки, і вона продовжувала завдавати удари по його руках і обличчю. Він кричав і бив її кулаками, але вона не відчувала болю, вона вчепилась у нього, як кішка, а кров лише розігрівала її спрагу помсти. Вітчим закричав і попустив хватку. Таня скочила на ноги і побігла до дверей. Відчинивши двері, вона впала на руки незнайомій жінці.

Стискаючи в руках закривавлену носову хустинку, Настя вийшла з палати і, намагаючись не стукати підборами, побігла по коридору – її розпирало бажання якнайшвидше зателефонувати Василеві. Всі, хто йшли назустріч, із жахом дивилися на неї, а вона усміхалась на всі кутні. У машині вона одразу зняла шерстяну кофту і оглянула криваві плями. Вони були всюди – на комірі, рукавах, грудях. Але найціннішим досягненням був носовичок. Настя витягла з бардачка вологі серветки, витерла кров з шиї, рук і взяла телефон.

– Коханий, мені пощастило, у мене є кров! – з гордістю крикнула вона, почувши голос Василя.

– Не зрозумів!

– Що ти не зрозумів? Я маю кров Тетяни.

– А… А як тобі це вдалось так швидко?

– Уявляєш, вона побилась із якимось мужиком, це було щось! Вона його добряче порізала!

– Порізала?

– Так, я хотіла зайти, але раптом двері відчинилися, і Таня мало не збила мене з ніг. Вона була вся в крові.

– А якщо це кров того мужика?

– Ні, кров текла з її носа. Вона мені всю кофту залила. Я дала їй свій носовичок, щоб напевне. Можеш дзвонити в лабораторію. Фух, ти знаєш, я не бриджуся, але вона того мужика добряче взула.

– Чорт з ним. Давай їдь в лабораторію, я зараз туди зателефоную і домовлюсь, щоб тебе зустріли.

* * *

Караваєв зателефонував у лабораторію, запхав телефон у піджак і знову втупився в картини.

– Нормально малює, паскудник, – сказав Жора.

Тік не відреагував. Він дивився на картини, що були підписані «Дмитро Ладний», і жодна думка, окрім «Мій хлопчик – не мій хлопчик?», у його голові не виникала.

– Ну, як Рембрант, – продовжив Жора. – Я й не знав, що у студіків бувають виставки. Думав, тільки справжні художники виставляються.

– Дмитро вже справжній мордо… е-е… художник. – Караваєв заклав руки за спину, і, кинувши погляд на порожній зал, скоса зиркнув на Жору. – В дешевих лахах ти змахуєш на шкільного завгоспа.

– Не смішно, шефе, – булькнув Жора. – Я переодягався в гаражі, щоб хлопці не бачили. Засміють.

– А що це за скрипучі шкари? – Тік кивнув на Жорине взуття.

– Взяв у садівника. Ви ж сказали виглядати непомітним.

– Ну, це вже дуже непомітно. Добре, повернімося до наших баранів. – Тік подивився на годинник. – Перерва за десять хвилин. Нагадай, куди ти маєш іти?

– Третій поверх, аудиторія номер тридцять сім, там займається група номер п’ятдесят два. Чекаю, поки вийде Дмитро, а там як карта ляже.

– Ти добре запам’ятав, який він на вигляд?

– Рудий, високий, худий, що ще?

– Шо ще! – передражнив Тік. – Ти маєш дивитись на мене, а я дам тобі знак, ясно? І дивись мені, дуже не штовхайся, бо твоя карта погано ляже. – Караваєв притис руку до щоки, яка почала смикатись.

– Та не хвилюйтесь, нічого вашому Дмитрику не буде.

– Ще не відомо, чи мій він, – похмуро сказав Тік.

У зал зайшла жінка у сукні-балахоні