Читати книгу - "Містичний вальс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Світлано, — нарешті урочисто почав король, вперше назвавши її повним іменем, — важко жити з тим, в чому ти дійсно винний, але плекати в серці вину, яка тобі не належить — то просто неможливо. Навіщо ти себе караєш, люба? Що ти могла зробити?
— Я? Не довіряти їм. А я повірила.
— І я б теж повірив. Вони ж твої батьки. Вони народили тебе, зростили, виховали, мали б бути опорою тобі в юності, як ти їм у старості. Звичайно, ти їм довіряла.
— Олесю, годі. Чи не ти казав п’ять хвилин тому, що не повірив би у їхню зміну?
— Я те сказав, послухавши тебе та оповідь твою, — король гладив її по волоссю, і від того Лані робилось тепло. Знесилена сльозами та важкою розмовою, вона принишкла, мов мишка. — Але життя не розповідь, кохана. Твій біль ніколи не вщухне зовсім, я це знаю, та не ятри собі серденько тим, у чому ти не винна.
Не в силах більше сидіти, Лана відкинулась горілиць на траву. Олесь схилився над нею, опершись на лікоть, і зазирав їй в обличчя. Нема вини… як їй бажалося повірити у це! Як кортіло викреслити з пам’яті той біль, що кислотою роз’їдав їй серце, ті безплідні докори самій собі, те самобичування, яке нічого не змінило… Піднявши руки, Лана хотіла обійняти Олексу; він відсторонився.
— Якщо це тільки вдячність, то не треба.
— Ти вже роздумав?
— Я? — сміх короля луною рознісся над полем. — Я хочу бути впевненим, що ти це робиш добровільно.
— Який же може бути примус?
— Лано, ти сама можеш примусити себе, навіть не знаючи того.
— Я розумію. Зараз я страшна. Заплакана, стара — за вашими мірками. І ще таке про себе розказала… Мабуть, ти відчуваєш до мене відразу!
— Я хочу тебе більше, ніж можу те виказати; я захоплююсь тобою, я… — Олесь повагався, та все ж промовив, — я кохаю тебе.
— Оце навряд чи! — Лана спробувала підвестись, але монументальний торс Олеся, що нависав над нею, мов гранітна брила, трохи затрудняв цей маневр, і, кінець кінцем, вона впала назад, в густу траву. — Ти ще не знаєш, що було в моєму житті після того, як я повернулася зі Львова до свого рідного міста! Я…
— Що — ти?
Не можу. Не можу се сказати!
Що, раба Божа Світлано, сміливості забракло? Допомогти?
— То що, моя єдина?
— Єдина… тільки знаєш що, Олесю? Тебе я не маю права так називати. Я… мені важко зізнаватись, проте…
— Як важко, то мовчи. Я знаю, що ти хочеш мені сказати. Та те все не має значення, серденько. Ніщо не має значення, адже ти тут, зі мною.
— Я не невинна дівчинка.
— Хіба я того прошу? І хто сказав, що це важить щось для мене? Чи в чоловіка, чи в жінки, головне — невинність душі.
— Замість душі в мене чорне провалля.
— Ні. Ти помиляєшся. Я доведу тобі. Твоя душа чиста, як джерело, як та вода, що стікає з високих гір. Ти бачила, які вони прозорі, гірські річки? Їхня вода струменить по камінню, і зносить весь бруд, навіть якщо він є. А в тебе його й не бувало. Ніколи, щоб ти там не говорила собі, щоб не придумувала. Мій світлячку, кохана… прошу, будь моєю.
Лана знала тільки одну жінку зі свого минулого життя, яка встояла б перед цим тихим проханням — це була знаменита Лом-баба над Дніпром. Але Лом-бабу зварили з титану, а її, щоб там не говорили на фірмі, все ж робили не з металу, і не зварники, а татко і мама.
— Я згодна, — прошепотіла вона.
Олесь довго дивився на неї і мовчав.
— Я не дам тобі відступитися, — кінець кінцем озвався він.
— А я й не відступлюся.
І тоді король поцілував її. Вона пізнала, що його губи солоні на смак, і трохи здивувалась, доки їй не сяйнула думка, що це її ж сльози, зібрані його шукаючими вустами. Її руки нарешті зімкнулись на його плечах, та не знайшли там спокою і помандрували по грудях, наткнулись на пасок, розв’язуючи його нетерпляче, як ненависну перепону, потім, упоравшись із вузлом, ковзнули під сорочку. Олесь застогнав. Допитливі трави схилились над ними, на сей раз без вітрової підказки, та Лані байдуже було до тих зацікавлених суцвіть і билинок; вона майже непритомніла від незнайомої, вогнистої насолоди, гострої, як лезо, по якому ходила сім років свого життя. Такого в неї не було навіть із Сергійком, не кажучи вже про численних «партнерів», із якими вона спала, для того, щоб… а, власне, для чого? Заради кар’єри? Дурня, вона і без того могла б досягнути багато!
Шукала забуття в холодних обіймах чужаків? Безумна.
Ось її забуття, її щастя, її серце, що б’ється на коханих губах від цілунків, її все… Вона дивилась вгору безтямними очима, і не могла відрізнити, коли споглядає небокрай, а коли — блакить Олесевих очей, вона вся розкрилась, як квітка, напоєна дощем після тривалої посухи, її волосся розметалось по землі, переплуталось із п’янкими,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Містичний вальс», після закриття браузера.