Читати книгу - "Тихий Дін"

Кілька разів пускав Григорій ослизні ремінці проводів, запливав, хапав, але поводи вислизали з пальців; якось схопив і раптом черкнув ногами землю.

— Н-о-о-о!!! — випростуючись якомога, метнувся вперед і впав на пінистій мілині, збитий з ніг кінськими грудьми.

Коні, підтоптавши його, вихорем вирвали з води сани, знесилені, здригаючи димуючими мокрими спинами стали за кілька кроків.

Не відчуваючи болю, Григорій скочив на ноги; холод обділив його наче нестерпно гарячим тістом. Він тремтів більш, ніж коні, відчував, що на ноги він такий же слабкий зараз, як немовля. Отямився і, перевернувши сани на полози, грі-ючи коней, пустив їх чвалом.

У вулицю влетів як в атаці, в перші відчинені ворота пустив коні, не притишуючи бігу.

Українець-хазяїн трапився привітний. До коней послав сина, а сам допоміг Григорієві роздягнутись, і тоном, що не припускав жадних заперечень, наказав жінці.

— Затоплюй в печі!

Григорій вилежувався на печі в хазяйських штанях, поки висохла його одежа; повечерявши пісним борщем, ліг спати. — Виїхав він ще вдосвіта. Лежав попереду шлях у сто тридцять п'ять верстов, і дорога була кожна хвилина. Загрожувала степова весняна путина: в кожному ярку й балці — галасливі потоки снігової води.

Чорна оголена дорога різала коней. Ранковим приморозком дотягнув до Тавричанської ділянки, і став на розвилку. Курилися пітні коні, ззаду лежав блискучий на землі слід полозків. Григорій покинув в участку сани, підв'язав коням хвости, поїхав верхи; ведучи другого коня на поводі. Вербної неділі вранці дістався до Ягідного.

Старий пан вислухав докладне оповідання про. дорогу, пішов глянути на коні. Сашко водив їх по дворі, сердито поглядаючи на їх глибоко запалі боки.

— Як коні? — спитав пан, підходячи.

— Само собою зрозуміло, — буркнув Сашко, не зупиняючись, здвигаючи сиву прозеленц круглої бороди.

— Не перегнав?

— Ні. Гнідий груди натер хомутом. Пусте.

— Спочивай, — повів пан рукою в бік Григорія, що стояв чекаючи.

Той пішов до челядні, але відпочити довелось тільки одну ніч. Другого дня ранком прийшов Веніямин у новій сатиновій сорочці, в жирку завсідньої усмішки. ч

— Грицьку, до пана. Зараз же!

Генерал човгав по залі в повстяних пантофлях. Грицько раз кашлянув, переминаючись з ноги ніа ногу коло дверей залі, вдруге — пан підняв голову.

— Тобі ЧОГО'?

— Веніямин покликав.

— Ах, так. Іди сідлай жеребця і Кріпиша. Скажи/ щоб Ликера не виносила собакам. На полювання!

Грицько підвів до палісадника засідлані коні, свистом

— Чуёш? Поїдеш зі мною.

Оксана сунула в кишеню Грицькового кожуха прісну пампушку, шиплячи:

— Попоїсти не дасть, вражий син!... Мордують його чорти. Ти б, Грицю, хоч би шарф пов'язав.

Грицько підвід до палісадника засідлані коні, свистом скликав собак. Пан вийшов у чумарці синього сукна, підперезаний набірним ремінцем. За плечима висіла никлева, з корковими стінками, фляшка; звисаючи з руки, гадюкою волочився ззаду плетений гарапник.

Держачи повіддя, Григорій спостерігав . старого, і дивувався легкості, з якою він кинув на кульбаку своє кістляве, старе тіло.

— За мною держи, — коротко наказав генерал, рукою в рукавичці ласкаво розбираючи поводи.

Під Григорієм заграв і пішов боком, по-півнячи несучи голову, чотириліток-жеребець. Він був некований на задні і, потрапляючи на хрушкий льодок, сковзався, присідаючи, наддавав на всі ноги. В згорбленій, але певній поставі похитувався на широкій спині Кріпиша старий пан.

— Ми куди? — рівняючись, спитав Григорій.

— До Ольшанського байрака, — густим басом обізвався пан.

Коні йшли дружньо. Жеребець просив поводу, по-лебеди-ному вигинаючи коротку шию, косив опуклим оком на вершника,. намагався вкусити за коліно. Вихопились на узвіз, і пан пустив Кріпиша машистою ристю. Собаки бігли позад Григорія, розкинувшись коротким ланцюгом. Чорна стара псиця бігла, торкаючись, горбатою мордою кінчика кінського

Ш

хвоста. Жеребець присідав, гарячився, хотів хвиснути настирливу суку, але ж та трохи відставала, тужним старечим поглядом ловила погляд Григорія, що оглядався.

До Ольшанського байрака добігли за півгодини. Пан поїхав байрачною хребтиною, кошлатою від брунатного ста-рюки-бур'яну. Григорій спустився наниз, сторожко вдивляючись в розмите, поковане провалами днище байрака. Він зрідка поглядав на пана. Крізь крицеву сизь голого й рідкого вільшняку видно було чітку, мов змальовану, постать старого. Припадаючи до луки, він підводився на стременах, і на спині його, синьо брижилася перетягнута козацьким паском чумарка. Собаки йшли по горблястому узвозі, держались купою. Переїжджаючи круту колдобину, Григорій звісився з, сідла.

"Закурити б. Зараз пущу повода й дістану кисета", — подумав він, скидаючи рукавиці, намацуючи в кишені папір.

— Цькувати!... — мов той постріл з рушниці пролунав за байрачною хребтиною крик.

Григорій підняв'голову: на гострогорбий гребінь вискочив пан, і, високо піднісши гарапника, пустив Кріпиша кар'єром"

— Цькувати!...