Читати книгу - "Переможець отримає все"

— Ну, навчіть мене, — попросив хлопчик. — Я буду приходити. Ви ж і так тренуєтеся, я бачив…

Він тинявся тут не вперше і справді, прийшовши колись доволі рано, був свідком, як Віктор робив ранішню розминку, захоплено спостерігав за виконанням елементів рукопашного бою. А його визнаний авторитет відчував зараз відверту розгубленість. За кілька хвилин цей хлопчина прийде додому, і мати спитає його, де він пропадав. Той захоплено розповість про ці карколомні пригоди. Вона не дослухає. Звісно. Він добряче відхопить і отримає сувору заборону бувати тут. Це в найкращому разі. Що станеться в найгіршому, навіть уявити страшно.

Машина зупинилася за кілька перехресть від заборонного для нього будинку, у якому жила заборонена жінка. І хлопець на ім’я Олег, на якого автоматично мала поширюватися ця заборона, хвилюючись, запитав:

— Ну, будь ласка, що вам… Я тільки подивлюся й сам навчусь…

Обіцяні журнали та рекламні матеріали провідних німецьких автофірм його вже не цікавили. Він забув про них. Зараз він хотів учитися «карате». Хлопчина, позбавлений батьківської опіки, підтримки, просто спілкування, прагнув, наче губка, увібрати в себе одночасно все оте чоловіче за ці короткі, можливо, останні хвилини.

— Побачимо, — невизначено сказав Віктор. — Журнали привезу, як обіцяв. За тиждень. Не раніше. А прийдеш по них — принесеш із собою щоденник.

— Який щоденник? — не зрозумів Олег.

— Звичайний, шкільний. Тоді й побачимо щодо карате.

Не міг же він сказати йому — «забирайся геть»?! Не міг також навчити не казати матері, де був і що робив. Що ж тепер?

Нехай буде, як буде.

Олег з’явився рівно за тиждень, коли на подвір’ї між яблунями стояла вже нова «шістка». Віктор озирався постійно, розминаючись зранку, й пізніше, виходячи на подвір'я. Хлопця не було ніде, очевидно він учився тримати дане слово. І зараз, підійшовши до машини, стримано привітався і з виглядом знавця обійшов техніку, постукавши по колесах. Ніяких запитань стосовно журналів чи ще чогось там.

— Як справи? — запитав його Віктор.

— Дякую, нормально. А у вас?

— Нічого, може бути.

— Як з’їздили?

— Дякую, добре.

Він засвоїв за ту коротку зустріч манеру триматися просто і впевнено. Принаймні намагався дотримуватися його порад.

— Щоденник приніс?

— Приніс, — і він дістав із внутрішньої кишені куртки скрученого у трубку щоденника.

— Щоденник — це документ, — сказав Віктор. — Тому його не можна отак тягати. Міг би взяти хоча б у целофановий кульок або папку. Документи — важлива річ у нашому житті, і той, хто не навчиться берегти їх, потім постійно матиме неприємності.

Віктор не полінувався винести з хати папку з цупкого картону й показати деякі папери, що зберігалися там.

— Бачиш? Тут є папери, яким багато років. Твоєму щоденнику зо два місяці, а як він виглядає?

Погортавши щоденник, Віктор побачив, що у хлопця проблеми і з навчанням. Трійки чергувалися з четвірками. П’ять балів було взагалі рідкістю. Це, звісно, погано для Олега, але полегшує його, Віктора, становище.

— Ну ось, — почав Віктор, — сам бачиш, як ти вчишся. І так часу на уроки не вистачає. Тільки карате бракує — тоді «четвірки» перетворяться на «трійки», а «трійки» на…

На сторінці за останній тиждень, упродовж якого вони не бачилися, стояли чотири «четвірки» і стільки само «п’ятірок». «Трійка» була одна.

— Я просто не зрозумів, як треба, — із завмиранням серця пояснив хлопчик. — І зробив не так. Математичка взагалі два бали хотіла ставити…

— Якщо не зрозумів — треба запитувати, — порадив йому Віктор. — Підійти до вчителя й по-дорослому запитати — вибачте, я, мовляв, не зрозумів. Будь ласка, поясніть ще раз… Ну, гаразд… Прогрес є… — Він глянув на Олега, який по-справжньому хвилювався. — Але такі оцінки мають бути завжди. І з поведінки теж. Сідай, ось твої журнали…

Він захоплено перегортав яскраві фото іномарок, яких досі не бачив, і був щасливим як ніколи. А Віктор не знав, навіть не здогадувався, що оцінки в щоденнику здобувалися не заради них. Звісно, мати не могла не сварити його за щоденник, не могла не вчити, як поводитися у школі, зокрема, з учителями. Але це було інше. Мам люблять усі хлопці. А от вимога Віктора, котрий був для нього авторитетом, мала, відповідно, іншу вагу.

Про матір не говорили, тож Віктор не міг знати, прийшов малий сюди, незважаючи на її заборону, чи просто не сказав нічого про попередню зустріч. Третього варіанту, напевно, просто не існувало. Але тепер він принесе додому купу гарних яскравих журналів. І вона обов'язково запитає — звідки. І тоді воно станеться. Розв'язка, яка мала відбутися ще після минулого разу.

Але ніякої розв’язки не сталося. Він прибігав сюди після школи, показував щоденник, ділився своїми маленькими хлопчачими радощами й великими бідами, завжди отримуючи від свого дорослого друга щонайменше добру та корисну пораду. Навдивовижу швидко — за кілька місяців — він зумів увібрати в себе оту початкову чоловічу науку, яка, окрім машин і фізичного загартування, вчила протистояти труднощам узагалі — філософію, якої не могла прищепити сповна навіть дуже любляча мати.

Відтоді Віктор тримав зачиненою «Зорянину» кімнату, адже хлопець бував періодично і в його домі. А бесіда про Зоряну справжню зайшла в них лише раз. Одного вечора — наближалася восьма — Олег почав випрошувати послухати музику, адже часто, гостюючи у нього, приносив із собою затерті касети, щоб послухати, як звучать улюблені записи на такій крутій апаратурі. Як правило, плівки, принесені Олегом, містили російську попсу, реп, хіп-хоп та інші модні напрямки. Українських касет Олег не приносив ніколи. Яким же було здивування Віктора, коли на простягнутій коробці з касетою побачив… Тараса Лему.

— А не час тобі вже бігти? — запитав Віктор. — Бо мама твоя хвилюватиметься.

— Ні, вона мені дозволила, — відповів Олег.

— Що дозволила? — стрепенувся Віктор.

— Гуляти до