Читати книгу - "Клуб «100 ключів»"

— Треба сказати, що Мімі та я були дуже заклопотані дітьми. Вдома вони порівняно спокійні, а в гостях стають страшенними шибениками. Адже ви помітили, що у Валентіни малесенький дім, у їдальні так тісно, що не можна вийти з-за столу. І наш малий, який звичайно спить, скористався з цього і горлав не вгаваючи цілу годину. Буквально всіх оглушив. Ми поклали його на бабусине ліжко, а зі старшими не знали, як дати собі раду.

— Рову ви добре знали?

— Щоразу, приїздячи до «Халупки», я бачив її. Вона була славна дівчина, трохи відлюдькувата, як і більшість тутешніх мешканців. Правда, досить їх пізнати ближче…

— Отже, ви її бачили приблизно разів п'ять-шість?

— Далебі, трохи більше.

— Ви розмовляли з нею?

— Ну як розмовляють із покоївкою? Так, мимохідь, на кухні. Вона була добряча кухарка. Не знаю, як тепер дасть собі раду Валентіна. Адже вона любить смачно попоїсти. Знаєте, комісаре, коли судити з ваших запитань, то ви йдете хибним шляхом.

Мегре незворушно смоктав свою люльку, стежачи поглядом за крихітним корабликом, який поступово зникав за обрієм.

— А втім, я так і гадав. І, передбачаючи, в якому напрямку поліція провадитиме розслідування, просив міністра ласкаво передати справу у ваші руки.

— Красно дякую.

— Ну, що ви! Це я маю вам дякувати, що ви приїхали. Хоча я дуже заклопотаний, та мені, як і багатьом іншим, трапляється читати детективні романи. Марно було б питати у вас, чи сприймаєте ви їх серйозно. В цих романах кожен щось приховує, совість у всіх більш чи менш нечиста, і життя людей, зовні зовсім простих, виявляється заплутаним і складним… Тепер ви трохи знайомі з родиною, — провадив далі Шарль Бессон. — Сподіваюся, ви зрозуміли, що в жодного з нас немає підстав ненавидіти мачуху, тим більше, ненавидіти настільки, щоб холоднокровно підготувати її вбивство. В шлунку Рози було виявлено миш'як. І, якщо я правильно зрозумів, він також був у склянці з ліками, що призначалися для Валентіни. Я не сперечаюся з висновками експертів, які, видима річ, знають своє діло. Хоча навіть і в них часом трапляються помилки та суперечки. Ви бачили Тео?.. І от перед вами я. Коли б на Мімі не спало це горе, я її привіз би до вас, і ви б переконалися, що вона нездатна й мухи скривдити. Всі ми були такі щасливі в неділю! Я гадаю — нехай мене навіть візьмуть за це на сміх, — що лише безглузда випадковість могла стати причиною цього лиха.

— Скажіть, ви вірите в привиди?

Мегре був у захваті від свого запитання, яке поставив з силуваною усмішкою, як би зробив це в парламенті, щоб загнати на слизьке свого супротивника.

— Ні, я в привиди не вірю.

— І я не вірю. Однак не минає і року, щоб де-небудь у Франції не об'явився будинок з привидами. І кілька днів, а то й тижнів, все місцеве населення перебуває в збентеженні. В одному містечку мені доводилося спостерігати, як ціла армія жандармів, поліцаїв та експертів не могла знайти пояснення тому, що кожної ночі в будинку рухалися речі. Та неминуче все це одного чудового дня розкривається, і в більшості випадків так просто, що історія закінчується вибухом реготу.

— Але ж, що не кажіть, Роза померла!

— Я знаю це і не збираюся твердити, що вона сама отруїлася. Лікар Жоллі каже, що вона була здорова тілом і духом. Ні її знайомства, ні її життя не дають підстав запідозрити самогубства. Не забувайте, що отрута вже була в її склянці, коли Валентіна захотіла випити ліки і не випила їх, бо відчула гіркий присмак…

— Я згодний. Я не намагаюся вас переконати, а просто кажу: ніхто з присутніх на обіді у Валентіни не був зацікавлений у тому, щоб позбавити життя стару й беззахисну жінку.

— А чи відомо вам, що вночі в будинку був мужчина?

Шарль ледь зашарівся і зробив жест, немов одгонив причепливу муху.

— Мені казали. Я насилу в це повірив. Але ж Арлетті тридцять вісім років, вона дуже вродлива і має неабиякий успіх. Може, це й не так страшно, як дехто гадає. В кожному разі, я сподіваюся, що Жюльєн ніколи про це не дізнається.

— Ще б пак!

— Бачите, пане Мегре, кожний міг би запідозрити когось із присутніх під час обіду, але ж ви, судячи з того, що я про вас знаю, проникаєте в саму суть речей. Я переконаний, що, як і в випадку з привидами, ви відкриєте надзвичайно просту істину.

— Яку саме? Що Роза вмерла?

Шарль Бессон засміявся, хоча був не зовсім переконаний, що це жарт.

— До того ж звідки миш'як?

— Не забувайте, що ваш батько був фармацевт і що Тео, як мені казали, вивчав хімію. Та й ви самі якийсь час працювали в лабораторії. Я хочу сказати, що в родині знайомі певною мірою з ліками. Я про це не подумав, та це нічого не змінює.

— Авжеж.

— Не виключено також, що хтось міг пробратися до будинку з вулиці.

— Бродяга, наприклад?

— А чом би й ні?

— Ви хочете сказати, що хтось дочекався такого моменту, коли будинок був повний людей, вліз у вікно на другий поверх і висипав отруту в склянку? Ця деталь, до речі, теж має певну вагу: адже отруту підсипали не в пляшку зі снотворним, там його й слідів не знайшли, а просто в склянку.

— Так, ви самі бачите, як тут усе не в'яжеться.

— А Роза все-таки вмерла.

— В такому разі, що ви самі про це думаєте, пане Мегре? Скажіть мені вашу думку, як мужчина мужчині. Певна річ, обіцяю вам не робити нічого такого,