Читати книгу - "На уходах"

Цього вчив уже запорожець сам.

Тепер бажав собі Тарас, щоб татари чимскоріш з’явилися, — дістануть доброго прочухана.

— Чого нам дожидати їх, аж вони вертатимуться з грабунку, як уже багато шкоди людям накоять?.. Ми краще пильнуймо їх, коли йтимуть на грабунки, не пустім їх через переправу і розбиймо.

Та від села до переправи було далеко, треба було хіба ціле літо ставити сторожу в дідовій печері, яка б за татарвою без упину зорила.

І вони так зробили. Тарас посилав щотижня інших людей у балку. Ці вартові пасли коней у балці, а на ніч заводили їх у велику печеру. На високому дубі в балці зробили гніздо, в якому сидів один та дивився на той бік Інгульця по степу. Вночі лежав один вартовий над берегом ріки.

Тривало так аж до Спаса. В селі вже було по жнивах, тепер звозили снопи з поля, складали в стіжки. Тут ніхто не мав свого власного поля. Все було спільне. Разом сіяли, жали, звозили, молотили, а тоді видавали на кожну сім'ю стільки хліба, скільки було душ у сім, ї, стільки пашні, скільки в кого було худоби. З решти відкладали пайок на випадок неврожаю і ховали в бочках та солом'яних плетінках. Те саме зробили з медом і шкурами диких звірів.

Решта була призначена на продаж або обмін, із цього припадало на сім’ю стільки, скільки було треба. Але і кожний уходник мусив робити, що йому казала старшина і що хто міг. Лише немічні діди, хворі та діти були вільні від праці для загального добра. Журавель дбав, щоб ніхто не їв даремно хліба, а коли цього було треба, то, бувало, і вибили. Найбільше боялися нероби того, щоб їх не прогнали з села в степ, бо траплялося й таке.

Все йшло в селі, мов у годиннику, ніхто не питав уранці, що йому робити. Кожний робив для всіх, всі для кожного.

Далеко від інших сіл, під безупинною небезпекою татарського наскоку, залишені на власні свої сили, всі любилися взаємно і один одному допомагали, а що всього було досить, то не було причини до сварок і колотнечі.

Дрібні непорозуміння вирішувала старшина, і її мусили всі слухати.

Сторожа коло переправи щотижня змінялася. Про татар не було чутки. Тепер не було потреби вартувати на фігурах, бо одна сторожа на переправі заступала все. Так само не дбав ніхто про городки. Вони опустіли і занепали.

Пасовиська були на межиріччі між Інгульцем і Висунем.

Було тут гарної трави доволі, і худоба нікуди не розбігалася та від дикого звіра була забезпечена.

Під Спаса здавалося вже, що цього літа орда не покажеться, і тарасівчани хотіли забрати сторожу з переправи. Тарас не хотів цього робити. На його думку, поки надворі літо, татари можуть кожної хвилини з’явитися. А знову не хотів пропустити нагоди помірятися силами з татарами і випробувати свої гармати.

Аж прискакав на запіненому коні гонець від переправи з вісткою, що по той бік річки, далеко в степу, показалися татарські загони, а за ними велика орда. По селі залунав умовний знак на сполох. Свист у пальці подався з одного кінця в другий. Кожний кидав роботу, хапав з хати зброю і ставав на майдані. Пригнали зараз коней з пасовиська, викотили три гармати, впрягли до них коней. Цим разом ішла в похід кіннота і гармати. Поспішали чимдуж вийти в степ, поки ще орда не встигне перейти річки. Відчинилися ворота, і сотні виїхали в степ. За військом їхали вози з порохом, бочками з водою і кам’яними кулями.

Було вже геть пополудні. Тарас вів їх так, щоб від переправи було непомітно. На хвилину зупинялись, щоб дати коням відпочити, бо гнались галопом. Об’їхали великим колом вершок балки і тут спинилися. Вже вечоріло. Від переправи прийшла звістка, що татари отаборилися по тім боці річки. Можна було здогадуватися, що там і переночують. Це було тарасівчанам на руку. Коли вже цілком стемніло, Тарас під’їхав над річку з кількома уходниками. Позлазили з коней і пішли над самий берег.

Татари порозкладали вогні, але поводилися тихо, щоб не звернути на себе уваги. Вони знали, що іул по воді може зайти аж до села і накликати їм на голову шайтанів з Тарасівки. З Тарасом пішов і запорожець, чоловік досвідчений, якому не раз доводилося з татарами боротися.

Розглянувши вогнища, він визначив силу татар — яких дев’ять до десяти тисяч. З такою силою не було б безпечно зачіпатися в чистому полі.

Вони бачили добре з берега, що татари робили, як ладили вечерю, пекли м’ясо, пили кумис з козячих мішків і вешталися один поза одного.

— Нічого гаразд не будемо знати, — озвався запорожець до Тараса, — поки не піймаємо язика.

— Тож бо й є, — відповів Тарас, — та як його здобути?

— Звичайно в них водиться, що вони ще сьогодні пішлють сюди шпигів роздивитися, — сказав запорожець. — Вони не почувають себе безпечно, бо були б зараз частину орди переправили на наш бік.

— То ти думаєш, щоб з них язика піймати? А коли він не вернеться до своїх, то зараз знатимуть, що ми тут.

— Твоя правда. Ми їх таки не будемо зачіпати; коли б котрий ліз таки на нас, то вступімся йому з дороги. До вогню то ми їх бачимо, а вони нас ні. Тільки, коли б їх чорт заніс аж до нашого війська, тоді їх з рук не випустимо.

Підождемо до ранку, а вранці привітаємо їх гарматою «на добрий день». Ми їх і так не переб’ємо всіх, хіба що перейти сюди не дамо і проженемо.