Читати книгу - "Морська чайка"

— Шьо таке? Сам не розумію, як я тут опинився.

— Горілка тебе до чорта в зуби заведе, — буркнув сердито дядько Семен і першим поліз з горища.

Я був ні в сих ні в тих. Це ж я, замість справжнього шпигуна, відшукав у старих сітках Жорку, а тепер хоч від сорому втікай світ за очі.

— Ну що ж, Хомко, — сказав дідусь суворо. — Досить з тобою панькатись. Йди собі під усі три чорти, щоб я тебе більше не бачив.

Сердито плюючись, дідусь і собі поліз із горища. А вже за ним і всі інші.

А в дворі ми зустрілися з прикордонниками… їх привів Славка. Старший лейтенант, сміючись, тиснув дідусеві руку. Я вирішив сховатись подалі, щоб не пекти раків перед старшим лейтенантом.

Зліз з горища і Жорка. Вибив об коліна свого зім'ятого морського кашкета і приступив до дідуся:

— Кузьмо Івановичу! Шьо, хіба не спотикається людина? Я ж не за свої, мене отой… Ів, чи як його, напоїв. Я ж ненавмисне.

Тут де не взялася бабуся. Виявляється, і вона сиділа за хатою в засаді з гострим сікачем у руках. Вона замахала руками, залементувала на все селище:

— Понаїздять тут всякі безштанні, всякі лайдаки, тільки людей спокушають та споюють. Ото, що ви за чоловіки — пішли б та поговорили, та вказали б шлях отому безсоромному ледацюзі, щоб і дорогу забув туди, де живуть прості люди. І де вона тільки береться, отака нечисть, і звідкіля вона тільки пливе до нашого берега?

Треба сказати, що дідусь ходив-таки з рибалками до Іва. Про що вже вони говорили, не знаю, але десь після обіду ми бачили, як Ів із Сімопою тягли свої валізи до автобуса.

Так закінчилась справа з полоненням шпигуна на дідусевому горищі.

А після обіду ми урочисто відпустили на волю морську чайку. В останні дні десь після сніданку прокидався вітер. Він ніби виклопотав собі восьмигодинний робочий день і працював чесно і невтомно. Дув до самого вечора, а вночі і ранком — спав. Особливо ретельно працював він після обіду. З півночі на південь котив по морю гривасті хвилі, відганяв воду од берега. Аж дивно було якось — по морю йшли хвилі, а на берег не насувалися.

Чим далі в море, тим вищі хвилі, тим синіші і тим більші буруни. Вони то з'являються, то зникають, ніби там безліч морських чайок стріпує крилами, грається на воді — то розгортає, то складає на спині білосніжні крила.

Ближче до берега, де буруни невеликі, де море хвилюється густо і пузириться білими пухирцями, воно нагадує велетенський кіш, в якому кипить риба. Так і здається, що то сполохані язі та щуки блискавичпо б'ють хвостами, пінять і бурунять тиху воду.

Над морем, високо в небі, в'ється табунець голубів. Білокрилі, червоногруді, один зовсім чорний, тільки з білим хвостом, вони блискавично шугають в вишині, то знижуються над водою, то стрімко підносяться в небесну блакить. Вони ніби приглядаються до білогривих бурунів — а чи то піняві хвилі, чи, може, там на хвилях тисячі голубів змахують легкими крилами? Покружлявши кілька хвилин, голуби подалися в бік піонерського табору — там їхнє житло.

По небу, з півночі на південь, мчать біленькі хмаринки, легкі й рухливі, а над морем прозорим серпанком тчеться ледве помітний туман. Ледь пробиваються крізь нього стрімкі щогли далеких кораблів.

До останнього часу я й не знав, що в селищі стільки хлопчиків та дівчаток. Я знав Коську, Павлика, Славика, Оксану та ще кількох хлопчиків, а це зібралося до моря, щоб подивитися на мою чайку, десятків два хлопчиків та дівчаток. Усі вони були знайомі між собою, усі жили в селищі, і мені було аж дивно, що я їх до цього не бачив.

Подивитись на чайку прийшло чимало і дорослих.

Востаннє ми годували чайку рибою. Вона ковтала бичків пожадливо, блискавично, а ми не поспішали їй віддавати всіх одразу. Мені було дуже приємно тримати в руках морського птаха з м'яким голубуватим пір'ям, дивитись на велику круглу голову з довгим кривим дзьобом. Мені було шкода цієї пташини Я звик до неї, я не уявляв собі, як я житиму без турбот про неї. Це вже завтра мені не треба буде прокидатися до схід сонця, бігти на море ловити бички і поспішати на горище. А ще жаль було моїх сябриків із білоруської школи. Я їм розкажу про цю дивну чайку, але показати її вже ніяк не зможу.

Правда, в моєму серці жила одна надія. А може, чайка й не полетить? Може, в неї ще по зовсім зажило крило, може, вона розучилась за ці дні літати чи просто не захоче розлучатись зі мною. Справді, хіба їй погано живеться на горищі? Тихо, спокійно, на всьому готовому. Хіба вона зуміє собі за день натягати її одним дзьобом з моря стільки риби, скільки я витягую вудочкою? І все, що спіймаю, я віддаю чайці, собі не беру жодної рибини.

Отож мене гріла надія — а що, коли чайка не захоче жити в морі, коли вона, політавши там трохи, повернеться до нашого подвір'я і попросить у мене риби? Або залетить просто на горище і не захоче нікуди звідтіль вилітати? Тоді я, їдучи додому, обов'язково завезу її в Білорусію. Ми й там для неї риби наловимо: і карасів, і в'юнів, аби тільки їла.

Поки я так собі роздумував, чайка поїла всіх бичків.

— Ходімо вже, — сказав Павлик. — Звикла вона жити на готовенькому, хай тепер сама в морі рибу ловить.

Обнявши ніжно чайку, я обережно злазив на землю. Чайка сиділа спокійно, тільки крутила з боку на бік головою,