Читати книгу - "Сатирикон-XXI (збірка)"

А підійшовши ще на кілька кроків, ти вже бачиш, що це округла засклена будочка, у якій сидить жінка в синій шинелі з петлицями співробітниці метрополітену і, присвічуючи собі ліхтариком, читає газету «Киевские ведомости». Почувши кроки, вона повертає ліхтарик у твій бік, висвітлюючи всього тебе з голови до ніг, і якось навіть не дуже здивовано промовляє:

— Поїздів уже не буде, мущина, ні в ту, ні в другу сторону. А ескалатор тоже уже виключений. Так шо єслі хочте, ідіть пішком, це не дуже довго. Там наверху ще должна буть уборщиця, вона вас випустить…

І знову опускає промінь ліхтаря на сторінки газети, саме на прикрашений кількома фотографіями звіт із прес-конференції столичного мера, під час якої він учора повідомив про плани подальшого розширення мережі київського метрополітену. А тобі нічого більше не лишається, як, знизавши плечима, іти до завмерлих сходів ескалатора і починати підніматися ними, рахуючи знічев’я не одиницями, а десятками: двадцять-тридцять-сорок-п’ятдесят… У роті швидко пересихає: усе ж таки два з половиною десятки років паління тютюну здоров’я не додають, а від задавненого гаймориту ніс твій закладений і запечатаний уже до Страшного суду. Доводиться кілька разів перепочивати, присідати на східцях і дивитися вниз, завважувати, як даленіє світло ліхтарика в заокругленій скляній будочці. Невдовзі ти вже відчуваєш, що перетнув середину дороги, бо якісь приглушені звуки починають долинати згори, поступово посилюючись. Ось уже можна розібрати брязкання відра, яке пересувають твердою, кам’яною підлогою, ляпотіння води зі шмати, коли її відтискають над відром, неквапливі кроки туди-сюди, покахикування. Ще сімдесят-вісімдесят-дев’яносто та знову десять-двадцять-тридцять, невеликий перепочинок — і ти засапано виходиш на останні сходинки, які завмерли вже не на повну свою висоту, а плавно й поступово переходячи в горизонтальну площину. Ця площина, коли до неї приглядітися, набуває обрисів овального приміщення з невисоким куполом, по периметру якого кілька запилюжених ламп денного світла намагаються боротися з темрявою, щоправда, без особливого успіху. Під цим куполом туди й сюди, немов балерина, снує невисока худенька жіночка, граціозно розвозячи шваброю воду по підлозі — таки кам’яній, викладеній якоюсь плиткою. Помітивши тебе, вона спирається на швабру й говорить із виразним галицьким акцентом:

— А я си подивила вниз і виджу, же то ви йдете. Я си не дивую. Ту часом у нас люди виходят. Тілько ви знаєте, котра вже є година?

Намагаєшся подивитися на годинник, але випита горілка й далекозорість, яка після сороківки набирає обертів рекордними темпами, перетворюють циферблат на бліду безформну плямку. Тож ти, замість відповідати, багатозначно муркаєш собі під ніс «умгу».

— Но, то як ви знаєте, то мусіте вважати. Бо ту в нас такий район глухий, шо я й не знаю, як ви си порадите. Стіко всякої босоти… А вам далеко додому? Не на Сихів? — Жіночка зі шваброю співчутливо дивиться тобі просто в обличчя знизу вгору, і ти помічаєш, що вона ще не стара й досить симпатична. Тож ти пропускаєш повз вуха її запитання, усміхаєшся, дякуєш і прямуєш до високих скляних дверей, які вже завважив у протилежній стіні трохи ліворуч.

— Чекайте, пане. — Голос її лунко відбивається об склепіння купола й накриває тебе всього згори. Робиться аж трохи моторошно. Ти обертаєшся через плече, намагаючись не похитнутися. — Я би вам шось порадила. Ту й справді зараз не є безпечно. І трамваї вже не ходят. А таксі в такій порі знаєте скільки коштує… То ту в нас, рядом, я можу за вас попросити, пан Юзьо пустит посидіти до рана.

— Та ні, дякую, я вже якось… — Ти підходиш до скляних дверей, завважуєш, що вони закриті на імпровізовану колодку, себто звичайна ніжка від табуретки запхнута попід паралельні ручки. Вивільнієш ніжку, ставиш її на підлогу під дверима й виходиш назовні.

2

Ого-го… Дощ не просто посилився, він ллє згори суцільним потоком, неначе водоспад, по куртці одразу заструменіли патьоки, за комір потекло, холодний і вологий вітер забив дихачку. Затуляючи обличчя рукавом, ти намагаєшся зорієнтуватися, та бачиш лише якісь невисокі деревця, посажені вздовж брукованого хідника, і жовтуваті стіни неоднакових будинків, які гублять свою перспективу в суцільній стіні дощу. Будинки явно давні, нагадують стару добру австрійську забудову десь у Чернівцях або у Львові… Справді, у такому районі колись у Львові мешкав твій армійський приятель Андрій саме перед тим, як виїхав до Канади. Он і табличка на стіні. Підійти б лише ближче. Ану?.. «Вул. ген. Коновальця». То це що — справді Львів?!

Ти зацьковано кидаєшся вулицею туди й сюди, вступаючи в калюжі вже обома ногами й не звертаючи на це уваги. Під ногами потоки води вливаються до каналізаційних решіток — і ті решітки старі, львівські, з вилитими на них написами латинкою. На стіні одного з будинків завважуєш телефон у невеликій дерев’яній чи то будці, чи то скриньці зі скляними віконечками. Таки Львів! Озираєшся на всі боки, як останнього порятунку, виглядаючи високі скляні двері, із яких ти вийшов кілька хвилин тому. Схожих дверей багато, але тих — за ними ще блакитнувато жевріло «денне світло» — не видно ніде. І раптом, коли вже жодної надії не лишається, десь майже поруч, неначе зі стіни, виходить жіноча постать із відром і, пригинаючись під дощем, швидко виливає брудну воду до й так переповненої каналізації. Ти біжиш у той бік, лишаючи буруни в потоках на тротуарі, а жінка ледь підіймає голову тобі назустріч, прикриваючи волосся рукою, і нібито всміхається, хоча розгледіти це достеменно під таким дощем нелегко. Ось і двері, високі, із прозорими, незаштореними вікнами, ти щойно пробігав повз них, і то не один раз, та не бачив, хоча пильно обдивлявся все навколо й далекозорість твоя в такому разі не могла стати тобі на заваді, швидше навпаки. Доки ти добіг, жінка вже сховала за спину порожнє відро й відступила до дверей, щоб не мокнути марно кілька зайвих секунд. Вона з усмішкою — таки з усмішкою! — чекає на тебе, не зачиняючи дверей у тебе перед носом, хоча й могла б. Ти влітаєш усередину, стріпуєш краплі