Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

Чому ж спершу́ нам не казав поїсти

Плодів із дерева життя?»

Мов чайка,

Що скиглить над дітьми, понад багном

Літаючи, о трощу б’є грудьми,

То знов до сонця вивернесь в лету,

І все кричить, і б’ється, й колесить,-

Отак і Каїнова дума-скрута

В тім безконечнику металась, билась

Без виходу. Усівши під скалою,

Він спочивав, холодним потом злитий.

І, зажмуривши очі, знов побачив

Той райський вид, і на нову дорогу

Думки його зійшли.

«Що се - знання?

Чи справді ж так життю воно вороже?

Здається, так! Оте знання нещасне

У моїм серці розбудило лютість

На брата, вбійцею мене зробило -

За те, що він, не думавши, попросту,

Мене нагнуть хотів у ту саму

Дитячу простоту, з котрої дух мій

Давно вже вийшов. Те знання куди ж

Веде потомків моїх? Звірів, птицю

Й себе мордують, землю сплюндрували,

Шукаючи, кого б і що б убити.

Усякий камінь острий та твердий

Для них на ніж, на спис, стрілу придався;

У оленя на те ж зривають роги,

У звіра зуби. Жінка говорила,

Що винайшли якесь таке каміння,

Котре в огні розтоплюєсь, мов віск,

І вивчились робити з нього стріли,

Ножі і списи, твердші і остріші,

Ніж з кременю. От де веде знання!

Кров, рани, смерть - його найперші дари.

«Так пощо ж ми бажаємо знання?

Значить, бажаєм смерті? Ні, неправда!

Хіба ж я смерті Авеля бажав?

Я жить хотів по-свому - більш нічого.

Хіба стрілець бажає смерті звіра?

Він хоче жить, йому потрібно м’яса!

Він хоче жить і мусить боронитись,

Щоб звір його не з’їв! А той, що лук

І стріли видумав, чи смерті він

Бажав чиєї? Ні, бажав лиш жити,

Придумував підмогу для життя!

Значить - знання, то не бажання смерті,

Не враг життя! Воно веде к життю!

Вбезпечує життя! От в чім вся річ!

Як та стріла, що забиває птицю,

Сама - не птиця! Як той ніж, що ріже,

Сам - не убійця! Так, значить, знання

Не винно тут! Воно ні зле, ні добре.

Воно стається добрим або злим

Тоді, коли на зле чи добре вжите.

А хто ж його вживає? Хто його

В руці держить, як той стрілець стрілу?

Хто той стрілець?»

Непривичний до думки,

Старечий ум, мов раненая птиця,

Метався, тріпався у темноті,

Та відповіді на питання теє

Не міг найти. І знов у інший бік

Звернувсь.

«А що ж те дерево життя?

Яка в плодах його укрита сила?

Чи справді вни безсмертя можуть дати?

Здається, ні! Оті немногі люди

Там в раї, що плодів тих куштували,

Під лютими ударами юрби

Вмирали, бачилось, і пропадали.

Так що ж додав їм плід той? А! Вгадав!

Вони на смерть ішли, мов на весілля,

Вмирали з усміхом; із ран, із мук

Вони катів своїх благословляли.

Що се значить? Знать, смерть їм не страшна!

Знать, джерело життя було в їх серці!

Яке ж се джерело?..

Я бачив: скоро

Хто плоду з дерева життя вкусив -

Прояснювавсь увесь, благим спокоєм

Проймавсь, і голос піднімав, і кликав

Усіх до себе, ворогів найгірших,

Мов другів, обнімав, і був неначе

Той пластер меду чистого, солодкий

І запахущий, ясний і поживний,

Одним чуттям святим наскрізь пронятий.

Значить, чуття, великая любов -

Ось джерело життя!»

І скочив Каїн,

Мов звір сполоханий, і оглядався

Довкола, і шептав немов в нетямі:

«Чуття, любов! Невже ж се так, о боже?

Невже в тих двох словах малих лежить

Вся розгадка того, чого не дасть

Ні дерево знання, ні загадковий

Той звір не скаже? Бідні, бідні люди!

Чого до того дерева претесь?

Чого від того звіра ви ждете?

Погляньте в власне серце, а воно вам

Розкаже більше, ніж всі звірі можуть!

Чуття, любов! Так ми ж їх маєм в со́бі!

Могучий зарід їх у кождім серці

Живе, лиш виплекать, зростить його -

І розів’єсь! Значить, і джерело

Життя ми маєм в собі, і не треба

Нам в рай тиснутись, щоб його дістати!

О боже мій! Невже ж се може бути?

Невже ж ти тільки жартував, як батько

З дітьми жартує, в той час, як із раю

Нас виганяв, а сам у серце нам

Вложив той рай і дав нам на дорогу?»

В тій хвилі Каїн наче просіяв,

Чудовий супокій розлився враз

В його душі. Забулись всі страждання!

І сонце гріло, і земля ясніла,

Вся в золото й рожевий блиск повита,

Мов дівчина, що з купелі виходить.

На хвилю, оп’янілий щастям тим,

Він стратив пам’ять, і за грудь рукою

Хапавсь, і сам собі не вірив.

«Боже!

Невже се правда? Навіть в моїм серці,

Гнилім, побитім і закаменілім,

Живе ще, розвиваєсь і цвіте

Те райське сім’я, та свята любов!

О так! Я чую се! Тепер, по довгих

Літах прокляття, я відроджуюсь

І оживаю! Наче крига леду,

Так присла в серці моєму ненависть.

Мені так дуже жаль усіх людей

Тих бідних, засліплених! Я їх так

Люблю з їх сліпотою й лютим горем,

З їх поривами до добра! Страшні,

Могучі ти покуси їм, о боже,

Порозставляв в дорозі, а слабою

Натуру їх вчинив! Отсе мізерне

Знання, котре, мов іскорку, хоронять

І роздувають - що їм з нього! Тьма

І загадка сидить при нім на стражі.

А ту дорогу, що веде до серця,

До