Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

Меч Творця глибоко врізався в неї просто під ліктем, і Лоґенове лице забризкали липкі краплі. Клинок ударився об камінь, і в Лоґена занила рука, а сам він так захитався, що шанка встиг перелізти. Рука в нього теліпалася, тримаючись на тулубі лише завдяки шкірі й сухожиллю, і з рани великими порціями витікала темна кров.

Шанка націлився на Лоґена другою лапою, та він ударив його ногою збоку по коліну і збив напасника з ніг. Перш ніж той устиг підвестися, рубонув його по спині, лишивши довгий поріз. У великій рані показалися шматки білої кістки. Шанка бився й пручався, розбризкуючи кров, і Лоґен міцно схопив його попід шиєю, заніс назад за стіну й пожбурив геть. Шанка впав і врізався в іншого, який лише починав лізти. Вони обидва розтягнулися в рові. Один борсався зі зламаною палею в шиї.

Поряд стояв із відвислою щелепою хлопчина, безвільно опустивши руку, в якій тримав лук.

— Я, блядь, казав тобі припинити стрільбу?! — заревів на нього Лоґен. Хлопець закліпав і з дрожем у руці приклав стрілу до тятиви, а тоді побіг назад до парапету.

Повсюди билися й кричали люди, випускаючи стріли й розмахуючи клинками. Лоґен побачив, як троє карлів штрикнули списами одного плоскоголового. Побачив, як Дрижак ударив іншого в поперек і в повітря бризнули темні струмені крові. Побачив, як якийсь чолов’яга врізав плоскоголовому по морді щитом, щойно той доліз до вершини стіни, і вибив його в повітря. Лоґен різонув по долоні якогось шанка, послизнувся, ступивши у кров, і впав на бік, мало не заколовши сам себе. Проповз один-два кроки й незграбно підвівся. Відрубав руку шанка, який уже борсався на списі якогось карла, і наполовину розрубав шию іншому, який саме показався над парапетом. Хитнувся за ним і подивився.

На стіні ще лишався один шанка, і Лоґен саме показав на нього, але тут у спину плоскоголовому влучила стріла з вежі. Шанка повалився в рів, нахромившись на палю. Ті, які були коло воріт, уже погинули, роздушені камінням і начинені зламаними стрілами. Посередині все скінчилось, та й із того боку, де стояв Червона Шапка, вже було чисто. Ліворуч на стінах іще лишалося кілька шанка, та хлопці Доу тепер явно їх долали. Кілька з них на очах у Лоґена полетіли, закривавлені, у рів.

Істоти в долині завагалися, посунули назад із вереском і криками, тимчасом як серед них досі падали стріли, випущені лучниками Шукача. Здавалося, це могло обриднути навіть шанка. Вони почали розвертатися, тікати назад, до Бетодового рову.

— Ми їх зробили! — заволав хтось, а тоді всі радісно загукали й закричали. Хлопець із луком тепер розмахував зброєю над головою, всміхаючись так, ніби сам-один побив Бетода.

Лоґен радіти не став. Він похмуро глянув на велику юрбу карлів за ровом, на знамена Бетодового війська, що майоріли над ними на вітрі. Хоча ця сутичка вийшла короткою та кривавою, коли вони прийдуть наступного разу, все, напевно, буде далеко не так коротко й набагато кривавіше. Лоґен зусиллям волі розтиснув зболілі пальці, що трималися за меч Творця, притулив його до парапету й натиснув однією долонею на другу, щоб пальці не трусилися. Поволі вдихнув.

— Ще живий, — прошепотів він.

Лоґен сидів і гострив ножі; світло вогню спалахувало на клинках, які він крутив то так, то сяк, погладжуючи їх гострильним каменем, облизуючи кінчик пальця й витираючи яку-небудь пляму: хай вони будуть гарні й чисті. Забагато їх не буває, і це факт. Згадавши, що на це відповідала Ферро, Лоґен усміхнувся. Не тоді, як падаєш у річку й тонеш, бо залізо обтяжує. Він на мить відірвався від роботи й замислився, чи побачить її коли-небудь знову, та це здавалося сумнівним. Зрештою, треба дивитися на речі реально, а пережити завтрашній день уже здавалося вельми честолюбною ціллю.

Навпроти сидів Мовчун, який обстругував прямі дрючки, щоб наробити древків для стріл. Коли вони тільки сіли, у небі ще ледь-ледь поблискували сутінки. Тепер же непроглядну темряву розсіювали лише припорошені зорі, і за весь цей час ніхто з них не сказав ані слова. Такий він, Хардінг Мовчун, і Лоґена це цілком влаштовувало. Приємного мовчання хотілося набагато більше, ніж тривожної розмови, та ніщо не вічне.

Із темряви долинули сердиті кроки, і до вогню підійшов Чорний Доу, а відразу за ним з’явилися Тул і Краммок. Лице в Доу було таке похмуре, що було очевидно, звідки взялося його ім’я, а передпліччя в нього було перев’язане брудною пов’язкою, на якій засохла довга смуга темної крові.

— Порізався, так? — запитав Лоґен.

— Та! — Доу опустився поряд із вогнем. — То просто подряпина. Їбучі плоскоголові! Всіх спалю!

— А що у вас?

Тул усміхнувся.

— Я страшенно натер долоні, підіймаючи каміння, та я — суворий засранець. Переживу.

— А я досі мучуся неробством, — заявив Краммок, — мої діти дбають про мою зброю й вирізають стріли з мерців. Це гарна робота для дітисьок: так вони звикають до трупів. Однак місяцеві кортить побачити мене в бою, справді, і мені самому теж.

Лоґен втягнув повітря крізь зуби.

— Тобі ще випаде нагода, Краммоку, я за це не хвилювався б. Гадаю, в Бетода вдосталь усього для всіх.

— Ніколи не бачив, щоб плоскоголові так ішли, — замислився Доу. — Перли навпростець на добре захищену стіну, без драбин, без інструментів. Плоскоголові не такі вже й розумні, але й не дурні. Вони люблять нападати із засідки. Люблять укриття, люблять ховатись і скрадатись. Вони можуть бути безстрашними до дурості, коли треба, але йти отак із власного вибору? Це неприродно.

Краммок зареготав потужним, хрипким, низьким сміхом.

— Шанка б’ються за одних людей проти інших? То теж неприродно. Часи зараз неприродні. Може, Бетодова відьма наклала якісь чари, щоб їх збурити. Вигадала собі якесь заклинання й ритуал, щоб наповнити тих істот ненавистю до нас.

— Потанцювала голяка довкола зеленого багаття й таке інше, не сумніваюся, — додав Тул.

— Місяць подбає про нас, мої друзі, за це не хвилюйтеся! — Краммок заторохтів кістками, які носив на шиї. — Місяць любить нас усіх, і ми не можемо загинути, допоки…

— Скажи це тим, хто сьогодні возз’єднався з землею.

Лоґен сіпнув головою, показуючи на свіжі могили у віддаленій частині фортеці. У темряві їх не було видно, та вони існували. Зо два десятки видовжених грудок перекопаної й утрамбованої землі.

Однак здоровань із гір лиш усміхнувся.

— Тільки я сказав би, що вони щасливчики, а ти хіба ні? Принаймні всім їм дістались окремі ліжка, чи не так? Нам пощастить, якщо ми не полетимо в ями на десяток душ кожна, коли стане гаряче. Інакше живим буде ніде спати. Ями на два десятки людей! Не кажи мені, що не бачив такого раніше чи сам не копав тих ям.

Лоґен підвівся.

— Може, й бачив, може, й копав, але мені це нітрохи не сподобалося.

— Та невже?! — проревів йому вслід Краммок. — Не дури мене, Кривава Дев’ятко!

Лоґен не озирнувся. На стіні приблизно що десять кроків висіли смолоскипи, які яскраво палали в темряві, а довкола них літали білі цятки-комахи. У їхньому світлі стояли чоловіки, що спиралися на списи,