Читати книгу - "Клуб «Мефісто», Тесс Геррітсен"

— Це уджат, — відповіла Лілі. — Око Люцифера.

Ще один обмін поглядами.

— А якби я намалював голову цапа з рогами? — припустив Баум. — Це щось би вам сказало?

Вона зустріла його м’який погляд.

— Припускаю, ви про символ Бафомета? Чи Азазела?

— Уся ця символіка вам відома.

— Так.

— Чому? Ви сатаністка, міз Сол?

Їй захотілося сміятися.

— Навряд чи. Просто знаю про них. Цікавилася.

— А ваш кузен Домінік — сатаніст?

Лілі завмерла, руки на колінах наче кригою скувало.

— Міз Сол?

— Це треба питати в нього, — прошепотіла вона.

— Ми залюбки, — сказав Сансоне. — Де його можна знайти?

Вона опустила очі на свої стиснуті руки.

— Я не знаю.

Він зітхнув.

— Ми чимало сил витратили на ваші пошуки. На те, щоб знайти вас, пішло десять днів.

«Лише десять? Боже, я стала легковажна».

— Якби ви могли сказати, де Домінік, то дуже полегшили б нам життя.

— Кажу вам, я не знаю.

— Чому ви його захищаєте? — запитав Сансоне.

Від цього вона різко скинула голову.

— Якого біса я мала б його захищати?

— Він ваш єдиний живий кровний родич. І ви не знаєте, де він?

— Дванадцять років його не бачила, — відрубала Лілі.

Сансоне звузив очі.

— Ви так точно пам’ятаєте скільки?

Вона зглитнула. «Помилка. Треба бути обачнішою».

— Те, що зробили з Лорі-Енн та Сарою… Це зробив Домінік, Лілі.

— Звідки ви знаєте?

— Хочете почути, як він повівся з Сарою? Скільки годин вона мала кричати, поки він вирізав у неї на шкірі хрести? І знаєте, що він намалював на стіні в спальні Лорі-Енн, у тій же кімнаті, де розчленував її тіло? Перевернуті хрести. Той же символ, який вирізав на стіні хліву в п’ятнадцятирічному віці, того літа, коли жив з вами, у П’юриті. — Сансоне наблизився, і це було загрозливо. — Це від нього ви втікаєте? Від вашого ж двоюрідного брата?

Лілі не відповіла.

— Ви, вочевидь, від чогось утікаєте. Після Парижа ніде не жили довше шести місяців. І роками не поверталися до П’юриті. Лілі, що сталося того літа, коли ви втратили родину?

Жінка охопила себе руками, згорнулася клубком. Її почало трусити, саме в ту мить, коли їй, як ніколи, треба було триматися.

— Спочатку тоне ваш брат, Тедді. Тоді ваша мати падає зі сходів. Далі ваш батько вкорочує собі віку. Усе протягом кількох тижнів. Страшна трагедія для шістнадцятилітньої дівчини.

Лілі стиснула себе ще сильніше, страшачись, що інакше розколеться, розіб’ється на друзки.

— Це просто низка нещасних випадків, Лілі?

— Що ж іще це могло бути? — прошепотіла вона.

— Чи того літа відбувалося щось іще? Між вами з Домініком?

Вона різко підвела голову.

— На що ви натякаєте?

— Ви відмовляєтеся допомогти нам знайти його. Можу тільки дійти висновку, що ви його захищаєте.

— Ви… ви гадаєте, що в нас були стосунки? — Вона заговорила високо, істерично. — Думаєте, я хотіла, щоб моя родина померла? Моєму братику було лише одинадцять!

Вона замовкла, тоді повторила пошепки:

— Йому було лише одинадцять.

— Можливо, ви не розуміли, як це небезпечно, — припустив Сансоне. — Можливо, приєдналися до нього в кількох закляттях, кількох невинних ритуалах. Знаєте, багато дітлахів так роблять — із цікавості. Може, показати, що вони унікальні, не такі, як інші. Може, шокувати батьків. Ваші батьки були шоковані?

— Вони не розуміли його, — прошепотіла Лілі. — Не усвідомлювали…

— А інші дівчата? Ваші подруги Лорі-Енн та Сара, вони приєднувалися до його ритуалів? Коли ця гра стала страшною? Коли ви збагнули, що деякі сили краще не пробуджувати? Бо сталося саме так, правда ж? Домінік вас затягнув.

— Ні, все було зовсім інакше.

— А тоді вам стало страшно. Ви намагалися все кинути, але було надто пізно, бо за вами вже стежили. І за вашою родиною. Одного разу запросивши темряву до свого життя, не так просто її позбутися. Вона поглиблюється, стає частиною вас. Так само як ви стаєте нею.

— Це не так. — Вона подивилася на нього. — Я не хотіла мати з нею справу.

— То чому ви й далі її шукаєте?

— Що ви маєте на увазі?

Сансоне глянув на Баума, той відчинив свого дипломата, дістав папери.

— Це інформація про ваше місцеперебування в останні роки, — сказав Баум. — Інтерв’ю з людьми, з якими ви працювали. Куратори музеїв у Флоренції та Парижі. Екскурсійне бюро в Римі. Антиквар у Неаполі. Здається, міз Сол, ви їх усіх уразили своєю обізнаністю — в демонології. — Він кинув розшифровки бесід на стіл. — Ви чимало про це знаєте.

— Я вивчала її сама, — мовила Лілі.

— Для чого? — запитав Сансоне.

— Хотіла зрозуміти його.

— Домініка?

— Так.

— І розумієте тепер?

— Ні. Усвідомила, що ніколи не зрозумію. — Жінка зустріла його погляд. — Чи можливо повністю зрозуміти щось нелюдське?

Сансоне тихо відповів:

— Це неможливо, Лілі. Але ми можемо докласти всіх зусиль, щоб подолати його. Допоможіть нам.

— Ви його кузина, — сказав Баум. — Ви жили з ним того літа, тож можете знати його краще за будь-кого.

— Дванадцять років минуло.

— І він вас не забув, — мовив Сансоне. — Саме тому загинули ваші подруги. Він використовував їх, щоб знайти вас.

— Тоді він марно їх убив. Вони не знали, де я, і нічого не мог­ли йому сказати.

— Можливо, тільки тому ви досі жива, — завважив Баум.

— Допоможіть його знайти, — сказав Сансоне. — Летімо зі мною до Бостона.

Лілі довго сиділа на ліжку мовчки, під поглядами двох чоловіків. «Я не маю вибору. Мушу їм підігравати».

Вона глибоко зітхнула й подивилася на Сансоне.

— Коли вилітаємо?

33

Лілі Сол скидалася на юну наркоманку, яку притягли з вулиці. Очі червоні, масне темне волосся зібране неохайним хвостом. Було помітно, що вона спала в цій блузі, а сині джинси, здавалося, розпадуться на лахміття, якщо ще раз опиняться в пральній машинці. Чи це в підлітків тепер такий стиль?.. А тоді Ріццолі згадала, що дивиться не на підлітка. Лілі Сол було двадцять вісім років — доросла жінка, утім, зараз вона здавалася значно молодшою і вразливішою. Масивне крісло робило її ще тоншою, їй було до болю не місце в розкішній їдальні Ентоні Сансоне, і Лілі це розуміла. Її погляд знервовано перебігав від Джейн до Сансоне й назад, наче вона намагалася здогадатися, з якого боку чекати нападу.

Джейн розгорнула теку, дістала збільшену копію знімка з фотоальбому Патнемської академії.

— Ви можете підтвердити, що це ваш двоюрідний брат, Домінік Сол? — запитала детектив.

Лілі опустила очі до фото й не змогла їх відвести. На неї дивився справді дивовижний портрет: обличчя, мов виліплене скульптором, золоте волосся, блакитні очі — рафаелівський янгол.

— Так, — відповіла вона. — Це мій кузен.

— Цій фотографії понад дванадцять років, новіших ми не маємо. Ви не знаєте, де можна було б дістати таку?

— Ні.