Читати книгу - "Пазл"

Нарешті він взув свої трекінгові черевики й одягнув теп­лу куртку, застібнувши її під шию. Тоді натягнув рукавиці.

На порозі він кинув погляд у бік темних кінців коридору. Вбивця ховається десь там, можливо, навіть спостерігає за ними просто цієї миті. Ілан повернувся на кухню. На його превеликий подив, Хлоя майструвала такий само смолоскип, як у нього.

— Я з тобою точно не піду,— пробурчала вона,— але я просто хочу знати, чи…— вона завагалась,— чи вдасться тобі знайти машину і вибратися звідси. Прошу тебе, Ілане, якщо не знайдеш машину, повертайся до лікарні, окей? Іти цими горами пішки — це божевілля. Темно, температура дуже низька, і весь цей сніг…

Ілан лише холодно кивнув і допоміг їй доробити смолоскип, після чого запалив його. Свій він міцно стиснув у кулаку. Гайгекс встав зі стільця і приєднався до них.

— Я піду подивлюсь,— сказав він.

— Тобі завжди треба піти подивитись,— зауважив Ілан.— Ти весь час ідеш за мною по п’ятах. Що конкретно ти шукаєш?

Гайгекс, як завжди, не відповів. Коли Ілан вирушив, усі врешті-решт пішли за ним, усі закутались у куртки, щоб зустрітися з холодом коридорів і побачити, чи вдасться йому вийти. Ніхто не хотів залишатися сам на кухні чи в душі.

Один за одним вони дійшли до головного входу. Полум’я розсіювало навколо них слабке світло, недостатнє для того, щоб освітити весь простір, і здавалося, що пітьма мало-­помалу відкушує шматки їхньої території. Час від часу вривався вітер, від якого полум’я починало шелестіти. Ябловські вирвав смолоскип з рук Хлої.

— Дай це мені. Я вищий, я світитиму краще.

— Тупа причина. Ти злякався?

— Ти з глузду з’їхала?

Вони дійшли до перших кабінетів адміністративної частини, на першому поверсі. На всіх вікнах були ґрати, й Ілан безуспішно намагався їх виламати — навіть за допомогою металевого прута замість важеля їх неможливо було зрушити. Проте в шостій кімнаті, до якої він зайшов, його наполегливість була винагороджена: верхні прути ґрат були вкручені у настільки вологу і прогнилу стіну, що достатньо було потягнути, щоб вирвати з неї саморізи. Ілан навалився на ґрати всією вагою і зігнув їх навпіл, тим самим відкривши доступ до вікна. Потім він узяв металеву шухляду, що була в кутку.

— Відійдіть назад.

Він жбурнув шухляду і розбив скло. Сніжинки залетіли до кімнати, разом з крижаним повітрям. Краєм шухляди Ілан прибрав шматки скла, що залишались у рамі. Вони стир­чали, наче кинджали, готові пронизати його плоть.

Він обернувся до невеликої групки людей.

— Зараз ми з вами трохи лівіше від головного входу,— промовив він.— Думаю, мінівен стоїть з іншого боку, позаду лікарні. Я обійду все ліве крило, тримаючись стін. Думаю, я легко його відшукаю.

Він звісився з вікна і помахав смолоскипом зовні. На вітру язики полум’я розтягнулись, наче довгі пасма волосся. До землі було десь півтора метри. Він довго дивився, відчуваючи клубок у горлі, після чого засунув голову усередину.

— Жодного сліду собак,— сказав він.— Мабуть, вони прибіжать на шум. У мене є смолоскип для самозахисту, але про всяк випадок мені б не завадив шприц.

Він по черзі подивився на них. Ябловські похитав головою з мстивим виразом обличчя. Фей почала крокувати взад-вперед, втупившись очима в підлогу. Філоза знизав плечима.

— Я про всяк випадок чекатиму тут, але не можу нічого тобі дати. Вибачай.

Ілан стиснув губи, його сповнювало бажання обматюкати їх усіх. Підійшла Хлоя.

— Я б віддала тобі свій.

— Так, звісно. Але оскільки в тебе його більше немає…

— Будь обережний, Ілане.

— Ти будь обережна. У цих стінах є вбивця. Надійно замикайся, будь пильна. Ти впевнена, що не хочеш піти зі мною?

Вона похитала головою і зовсім тихо додала:

— Куди ти сховав своїх лебедів? Я б могла їх забрати, так би ми отримали додаткові гроші.

Ілан уже не знав, дивитися йому на неї зі зневагою чи з сумом. Він поглянув на решту групи. Вони дивились на нього без особливих емоцій. Можливо, у глибині їхніх очей теж була ненависть або жалість.

Не важливо, що вони про нього думають. Вони можуть продовжувати грати стільки, скільки захочуть, і крутитися в колесі, наче лабораторні пацюки.

Зі смолоскипом у руці він стрибнув з вікна і зник.

48

Ілан йшов так швидко, як тільки міг, тримаючись стіни. Вітер свистів у вухах, і йому щоразу здавалося, що він чує виття собак. Він швидко махав смолоскипом в різні боки, наче шаблею, але світло було таке слабке, що ворог міг бути за кілька метрів від нього, а він би його навіть не побачив. Він вирине з темряви і вчепиться йому в горло. Від страху Ілан зігнувся вдвоє і його знудило.

Через сніг, що сягав середини гомілок, йти було важко. Він намагався розгледіти чорні тіні мертвих будівель і таких же закинутих прибудов, щоб зорієнтуватись. Цей мур був нескінченний, справжнє місто-привид, загублене в серці Альп.

Оскільки неможливо було побачити, як розташовані внутрішні доріжки комплексу, Ілан тримався стіни, що була ліворуч від нього. На додачу до страху, горло стискав холод, обпікав кожен сантиметр шкіри, не захищеної одягом. Через хвилину ходу, натягнувши каптур на голову, він обернувся. Вдалині в розбитому вікні ще сяяв маленький оранжевий вогник другого смолоскипа, але ще через кілька кроків він остаточно зник.

Тепер він був сам.

Принаймні, він на це сподівався.

І ця надія дуже швидко перетворилася на жах: Іланові здалось, що він бачив, наче якийсь прудкий приземкуватий силует перетнув його поле зору. Він одразу ж замахав ­смолоскипом і рефлекторно закричав. Потім притиснувся до стіни, вчепившись обома руками у свою палицю, готовий відбиватись.

Раптом він відчув, що сили покидають його й от-от почнеться паніка. Якщо він зараз не продовжить рухатись, то там і залишиться, заціпенілий, нездатний захиститися. Він повернувся і побіг так швидко, як тільки міг, уздовж цієї нескінченної стіни, крізь шквал сніжинок і колючий холод, аж до нестачі повітря. Він не наважувався озирнутися, у голові застигла жахлива картина: його гомілка в собачій пащі.

Трохи далі він учепився в стіну — як людина, що тоне, за рятувальний круг. Спершись руками на коліна, задихаючись, він відновлював сили. Ні, там немає собаки. Просто здалося. Несподівано для себе він посміхнувся, навіть реготнув. Тому що звук власного голосу заспокоював. І тому, що, незважаючи на його присутність на подвір’ї, жодна гонча не з’явилась.

На місці, яке було йому схоже на парковку, він не побачив жодної машини, хоча в день їхнього прибуття вони там були. Їх переставили чи сховали? Де припаркувались ті, хто його катував?

Не втрачаючи пильності, він витер сніг, що налип на обличчя, і нарешті дійшов до краю лівого крила. Праворуч він упізнав вхідні ворота — чорні і безмежно високі. Тож він зробив невеликий гак, вимальовуючи перед