Читати книгу - "Потопельник у рожевих рукавичках"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Бончук знову сидів на терасі, кохаючи свою голову на підпорках важких рук.
— Давай. Знайду, де перевірити. І, знаєш… «Анатолію-Анатолію». Не звик. Називала б хоч Толіком, хоч… Бонком? Ти як на це?
Лобода випхала Бончука, лишивши за дужками, як би мала звертатися до нього. Тим часом, ранок, коли у котеджі була вона сама, набирав сонячної сили.
Ковзнула нагору. Ходила навшпиньки, хоч у будинку — нікого. На низ повернулася зосереджена, схвильована. Притьмом витягла із сумки планшета. Налаштувала на фотографування, знову піднялася сходами.
Тут і зараз — 5. Скажена служниця
Одинокий ранок котив далі.
Коли козлячий голос на терасі завів — «Я здесь, Інезілья, я жду пад акном…», — Соломія, цілком готова до будь-якої зустрічі, виросла тут таки, на терасі.
— От і кайф! Я ж до тебе, Нелечко-цукерочко й співав! Так-так, не до племінниці..
Едик випинав живота в іншій, джинсові сорочці. Пахтів не перегаром — одеколоном. Лобода несподівано усміхнулася:
— Привіт! А ходи-но сюди, до мене…
Підтоптаний кавалер, здавалося, не знав, чи вірити у таку приязність. Проте вагався лише мить, змовницьки ковзнувши у хол. Раз! — Соломія різко опустила униз ручку дверей, зачинивши вихід на терасу. Звичайно, відчинити — раз плюнути, але вона відрізала гостя від клямки, й, наступаючи на його живіт, грізно засичала:
— На кухню! Бігом!
Всі «ти чого» та «що таке» лишила без відповіді. Легенько (але ж шльопнувся, розгублений, переляканий) штовхнула в груди, примушуючи сісти на табуретку. («Не втратити темп! Приголомшити!») Розвернулася до арки й крикнула:
— Хлопці! Усе путьом! Впіймався. Поки що я сама, гукну, то підстрахуєте!
— Здуріла… Які…хлопці? Та я міліцію…
Едик шепотів, з острахом косуючи на стелю. А Лобода, пристукуючи по столі схопленою зі стіни важкою качалкою, карбувала: «Ми тобі — і міліція, і реформована поліція, і хрен на мордяку. Жени ключі! Ну?!» Мужик вирячив очі:
— Та не маю ж! Я ж тут, у Києві, по знайомих, де на ніч пустять, мені ж ключів не дають…
— Не клей горбатого до стінки. Ті ключі, що тута злизнув, ну?
Едик квапливо копирсавсь у своїй напханій торбині. Звідтам на підлогу жабою вивалилася зіжмакана, відверто брудна майка у синю смужку. Поряд з нею задзеленчала зв'язка сріблястих ключів.
— Я не хотів! Я не кидав, це випалося, не бий!
Він зігнувся на табуреті. Соломія перекинула качалку в ліву руку, а правою відпустила дзвінкий ляпас по опецькуватій щоці:
— Спокійно й по пунктах. Коли ти заходив сюди. Мається на увазі так, що тебе не бачили. Що робив, що брав. І не помилися, бо про відеоспостереження ти й не подумав, еге? Розповідаючи, ти просто підтверджуєш, що тобі можна вірити. Або — не підтверджуєш. І тоді ми тобі («Господи, де ці „ми“?»)…
У круглих очах блиснули сльози. Губи засмикались. Едик ногою намагався заштовхнути брудну одіж під табурета.
— Бий! Не ти перша!..
Заходився перераховувати, та не свої злодійські візити в котедж, а як били. «І та сволота, татусь-не татусь, коли до нас перся, коли мама Муся не бачила… І в ментярні, і…» Лобода витягла з кишені, по столу штовхнула пачку сигарет, запальничку: «Ближче до теми!»
Що ж, так і було. Ключі він поцупив, коли втерся привітати з купівлею дому. Залазив — зо три рази. Роздобув пару пляшок з бару. Раз потяг ковбасу — «суха, дорогуща». У той день, коли була метушня з осою, ну, коли він лід давав, так зайшов без ключів, через терасу:
— Дивіться там на своєму відео, а я — все, як було…
— Отже, дрібний злодюжка. А похвалявся, що повбивав би!
Едик подивився здивовано.
— Так — п'яний же був. Коли казав. Ну, і так, ти, коли кажеш — «вбила б», то вбиваєш, га?
— Значить так. Досить тут, у Києві, по знайомих проїдатися. Сьогодні ж — на поїзд! Перевіримо.
Лободі здалося, що до дверей її заручник ішов на тремтячих ногах. І раптом, несподівано, вона гукнула його. Дістала свій гаманець. Простягла дві купюри по сто гривень. Добавила двадцятку й десятку: «На квиток».
— А… Забагато, є й дешевші…
— Значить — поснідаєш.
Заклацнула двері. Повернулась у кухню. Притислася спиною до стіни, й повільно присіла навпочіпки. Аби через хвилину піднятися, струсонути головою, забрати з підлоги ключі.
Тут і зараз — 6. Таємні обійми
Увечері Лобода намірялася розповісти Зайцеві про свою аферу барвисто та весело. Бо ж і справді — цирк на дроті! Не кажучи про «грізних хлопців у засідці», на яких посилалася, не кажучи про фантазію з відеозаписом усіх пересувань у будинку — чого ватує одна качалка в її руках…
Та веселощі не розгорялись. У правій долоні огидно відчувалася чужа щока, драглиста. Нещасна?
Заєць раптом стиснув у своїй саме цю її руку:
— Соломіє, ти таки хочеш отримати по голові? Ну, гаразд, типчик обгадився з переляку. І дійсно, не схоже, що такий наважиться отруїти, чи що там іще. І — аргумент: повіривши, що все фіксують приховані камери, він у дім більше не поткнеться.
Але ж! Усе могло бути не так, щоб аж весело. Був би цей Едик іншої вдачі, вона, саме вона, одна в цій халабуді, могла б ще й як нарватися!
Лобода знизала плечима. Потяглася до своїх аркушів. Чорною ручкою акуратно, хрест-навхрест, перекреслила нотатку «Едик». Подумала, й поставила плюс коло пункту, де серед «непоняток» були зазначені шарудіння у кухні та холі, що налякали Асю.
Втупилася в інші записи. Зітхнула.
— Розумієш, воно так, моя сьогоднішня несподівана атака, вона й трохи дурнувата, й, може, небезпечна. Але… Коли я просто спостерігаю, я геть не просуваюся до розв'язки! Може, якраз доведеться діяти різкіше, аби викреслювати оці пункти.
Лобода не збиралася спати. Ввімкнула фотогалерею у планшеті. Уважно подивилася на те, що крадькома сфоткала нині нагорі, у котеджі. Знову сягнула по аркуш, внесла новий пункт, позначивши його однією літерою зі знаком запитання. Задзвонила Бончукові.
— Зробіть ось що: постарайтеся роздобути дані, чим реально володіє Роман Сергійович Марцевич. Тобто? Ага, майно, яке є його власністю. Дуже треба. Будь ласка…. Бонку.
Сама не знала, чому отак, зопалу, назвала крученого «роботодавця» його улюбленим погонялом. І той радісно загудів, приклавши до обіцянки постаратись усе зробити неочікуване «чмок-чмок» на закінчення зв'язку. О-о-о… Начудила?
Соломія стягла із себе улюблену домашню хламиду. Надягла зручні шаровари, широкі, так звані «аладінки». Не сковують рухів, еге ж.
Коли Заєць, вже вночі, вийшов зі своєї кімнати, на кухонному столі
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Потопельник у рожевих рукавичках», після закриття браузера.