Читати книгу - "Берегиня, Настуся Соловейко"

– Не знаю, як тобі це вдалося, утім, так навіть краще, первісна сила любить жертви! – прокричав маг.

– Відійди від неї! – почула голос Себастіана.

Ще ніколи в житті я не була така рада чути його голос!

– Треба було тебе тоді вбити, а я…

Монстр не договорив, тому що хвиля сирої сили збила його з ніг.

Проте, це було ненадовго, він підскочив і кинувся на Себастіана.

Я нічого не бачила – тільки чула, як не намагалася викрутити голову.

В якийсь момент почула стогін, та не могла зрозуміти чий він. Вибухи, глухі звуки ударів, здригання землі.

А що, як монстр вб'є Себастіана?!

Він же набагато сильніший за нього!

Та що я можу?! Навіть звільнитися не в змозі! Я смикала руками й ногами. Відчувши, що знов можу контролювати свою магію, спробувала розв’язати пути. Нічого не виходило. З очей потекли сльози.

Невже, все так скінчиться?!

Раптово, запала тиша. Як не прислухалася, не почула жодного звука. Час неначе застиг. Повернувши голову, побачила, що монстри заклякли, ніхто з них не ворушився.

До вух долетів мелодійний передзвін, повернувшись у бік звуку, помітила яскраве світло. Воно було таким сліпучим, що мені довелося заплющити очі.

– Відкрий очі, дитя! – пролунало в моїй голові – Не бійся!

Піднявши повіки, побачила просто перед собою найгарнішу жінку, яку тільки можна уявити. Її довге вогняне волосся сягало самого полу. Білосніжна шкіра світилася, а жовті несьогосвітні очі палали тьмяним пломенем.

– Хто ви? Я що, вже померла? – спитала з жахом.

– Ні, не померла. Послухай мене уважно, у нас мало часу. Я та, що колись давно, дала силу людській дівчині, я джерело. – вона глибоко зітхнула – Маги спотворили мій дар.

Дивним було те, що губи красуні зовсім не ворушилися, однак, я чула її голос.

– Дівчина з люблячим серцем попросила врятувати її коханого. І я погодилась. Я створила для неї помічників і наділила її магією, разом, вони були єдиним цілим. Проте, чорні маги обернули моє добро на нескінченний кривавий ритуал. Чисті серця берегинь виривали з їх грудей, а Ортидів перетворили на кровожерливих монстрів. Маги пробудили древній закон рівноваги. Жорстокий та дикунський!  – в її очах вирувало червоне полум’я.

– Я нічого не могла з цим вдіяти, на жаль. Я не владна щось змінювати у світі із власної волі, тільки, якщо мене просять. І вони просили, все більше і більше сили! Аж допоки, берегинь майже не залишилось. Ти повинна зупинити це. Ти остання. Більше ніколи не буде тобі подібних. Зроби, що пообіцяла! Допоможи мені нарешті навічно заснути!

Жінка підійшла зовсім близько до мене і поклала ліву руку на мої груди.

В мене перехопило подих, живильне тепло наповнювало серце, розтікаючись по тілу. Я відчувала як нова, промениста хвиля сили струменить по магічних потоках. З кожним новим ударом серця, вона наповнювала мене.

– Любляче серце дасть тобі силу, дитя! Прощавай! – проговорила вона й зникла.

В ту ж мить, світ знову почав рухатись навколо. До мене долетіли звуки запеклої боротьби.

Дуже тихо, я смикнула руками. Мені вдалося! З пальців злетіли крихітні сині іскри. Я сіла на жертовнику і побачила жахливу картину.

Себастіан в захисному коконі знову й знову завдавав удари чудовиську, та воно невпинно тіснило його до стрекочущих від запаху крові монстрів.

На мене ніхто не звертав уваги.

Я роззирнулася і помітила кинджал, який зронив мій кат.

Звільнивши ноги, безшумно зіскочила з жертовника та схопила його. В моїх руках трикутні камені на руків’ї спалахнули синім.

Ні про що більше не думаючи, я стрілою понеслася вперед і встромила гостре, довге лезо чудовиську у спину, туди, де мені здавалося повинно битися його серце.

Маг закричав, а я не могла відпустити руків’я. Я відчувала як потік енергії проходить через руку до кинджала, отрутою розтікаючись по його тілу.

Аж ось, він рвонувся в бік, відкинувши мене до середини храму, й розвернувся.

На жахливій комашиній морді відбився подив і невіра.

Він схопився за груди з яких сочилася чорна кров.

– Як… – просипів – Як ти змогла? – він впав на коліна й захрипів – сині сполохи проходили крізь його тіло.

Монстр простягнув до мене кігтисту лапу, а потім впав.

Себастіан кинувся до мене.

– Ельвіро! Навіщо ти полізла, ти могла померти!

Я глянула йому в очі й сказала:

– А інакше, помер би ти!

Він мовчав. А потім схопив мене в обійми й притиснув до грудей.

– Я думав, що вже тебе не побачу! Я так боявся, Ельвіро! Ніколи б собі не пробачив, якби с тобою щось сталося!

Я відсторонився від нього.

– Не варто, – стомлено хитнула головою – я і так скоро… – я не договорила й замовкла.

Тіло мертвого мага почало змінюватись просто на очах.

Зникли величезні зуби, очі стали нормального розміру. Замість жахливих чорних дірок з’явився тонкий ніс. На голові завивалось руде волосся.

В першу мить мені здалося, що переді мною лежить Ерік Рот. Я ледь не закричала, та придивившись зрозуміла, що цей чоловік хоч і був дуже схожим на нього, утім, все ж таки виглядав набагато старшим.

– Я вбила рудоволосого мага! – скрикнула.

Себастіан глянув на мене так, наче сумнівався чи сповна я розуму.

– Я його вбила! Слава духам!

– Я це бачу Ельвіро, – промовив він сторожко, неначе говорив з божевільною – цей маг дуже схожий на Еріка Рота. Нам потрібно повертатися, храм починає руйнуватись! Глянь, чудовиська все ближче!

І справді, колони затряслись, а підлога заходила під ногами.

– Давай мені руку, Ельвіро!

Я простягнула йому руку і вже наступної миті ми стояли посеред саду, біля нашого замку.

Я дивилася на Бастіана й не вірила, що повернулася живою. Від пережитого мене почало трясти. На очі навернулися сльози.

– Як ти мене знайшов?

– Через браслет, – сказав він просто – та не одразу, щось блокувало його магію, не давало мені знайти тебе.