Читати книгу - "Випадкова наречена, Поліна Креп"

Теодор

Справжнє переплітається з минулим, і у моїх мізках щось іскрить. Це я дивлюся, як Аля штовхає перед собою коляску.

Така ж підтягнута, мініатюрна, але рухи плавні, лінії фігури пом'якшали. Золоте волосся охайно зібране, погляд серйозний. Вона підходить до столика під парасолькою. Сідає на плетений стілець, розгортає візок проти вітру.

– Привіт. Давно не бачилися.

Киваю, розглядаючи впевнену в собі, красиву жінку. Ти щаслива, левеня? Подорослішала, тепер маєш свій виводок.

– Гарна, – констатую.

Аля невпевнено усміхається. А де її милий кличок? Виправила?

– Ти теж нівроку, Томицький, тільки із засмагою переборщив, – морщить носик, а очі сміються.

– До мене всі липнуть: засмага, гроші, дівчата, – вступаю у звичну пустотливу суперечку. Наче й не було між нами десяти років.

– Невже усі? Знаю я один блакитноокий та сором’язливий виняток.

– Ти бачилася з Олею? – одразу ж злітають з мене всі запобіжники. Тепер я як оголений провід.

– Так. Вона сказала, що дала тобі якесь завдання з етики.

– Що є, то є, – усмішка розтягує губи.

Так! Олі не все одно. Вона хотіла дізнатися подробиці. Подумки прокручую той наш майже дитячий епізод. Я ж не дров не ламав? Принаймні не з Аліною.

Усередині наростає занепокоєння. Енергія вирує. Встаю і крокую терасою. Обходжу коляску. Зупиняю погляд на рожевому згортку, вдивляюся. Макс мав рацію – маля дуже схоже на маму.

– Вибач мені, Алін. У тому переході…

Чорт! Про Макса не можна казати. Підставлю. Нехай робить свою домашку сам. Ну гаразд, тоді лише частину правди, яка стосується мене.

– Вибач, що я вибрав невдалий момент, поліз з поцілунком і спровокував бійку…

– Момент був дуже вдалий!

Що-о-о?

– Тобі ж не сподобалося…

– Ну-у, чисто технічно ти впорався, – опускає очі додолу. – Просто я тоді вже поклала око на Лебідко. Тому скористалася моментом, щоб він за мене заступився.

Абзац!

Мовчки дивлюся на притихлу Аліну.

– Ти теж вибач. Мені шкода, що тебе вигнали зі школи. Макс дуже сумував за тобою, казав, що ви добре товаришували раніше.

Отакої… Бразильські серіали відпочивають.

Аліна крутить кучерик над лівою скронею – хвилюється.

– Ти тільки Максу не кажи… що я спеціально. Він же думає, що боронив мене. А я знала, що Лебідко слідкує за нами і чекала, аби він почув мої крики.

– А якби Макса не було поряд?

– Зарядила б тобі під ребра, або по…

– Я зрозумів!

Оце я майстер із гальмування. Як я міг забути, що Аля ходила на заняття з самооборони. А я переплутав левеня з кошеням.

Моя Оля б завмерла і тремтіла від страху. Алінка ж не з полохливих. Напевно, тому у неї чоловік – чемпіон у важкій вазі.

Мене розбирає нестримний сміх.

– Тихо, Томицький! – шипить Аліна і штовхає в бік ліктем. – Дитину мені розбудиш, – нахиляється, поправляє пелюшки. Мати-левиця. З нею жарти недовгі.

Чомусь перед очима бачу Олю, яка так само схиляється до нашої дитини. Тілом наче блискавка проходить від цієї картинки. Хочу, щоб у доньки були її очі та кирпатий носик.

Мені якнайшвидше треба побачити мою худорлявку. Мабуть вона хвилюється, і знову нічого не їсть.

– То що, взаємні вибачення прийнято?

– Так, – ховає посмішку Аліна. - Біжи вже до своєї вчительки, нехай твою домашку перевіряє. А то в неї багато охочих до уваги.

– Ти про що?

– Вродлива у тебе наречена, кажу, Томицький. Перехоплять ще.

Так… А це що зараз почалося? Температура крові різко збільшується.

– Алінко, – відтягую її від коляски, повертаю до себе, – давай без натяків! Ти ж знаєш, у мене щодо цього пунктик.

– Ох… та я нічого такого не мала на увазі.

– А що мала?

– Просто бачила, як вона з хлопцем одним розмовляла. Блондин такий, високий. Вився навколо неї, смішив. Оля каже, друг дитинства. На прощання обійняв.

Заплющую очі, згадуючи Олю в повітряній кофтинці. Ямочка на щоці, водоспад волосся з вишневим відтінком. Я б теж обійняв таку. Розумію тебе, друг дитинства. Але краще не розпускай руки, якщо немає запасних.

Заспокоює лише те, що Оля дістала мене з чорного списку, відповіла, чекає на мене.

– Дякую, Алін. Я тоді піду. Мені ще треба дещо купити.

– Успіху, радію за вас. Передавай вітання Олі, – на мить вона обіймає мене і довірливо кладе голову на груди.

– А ти Максу, – стискаю її плечі, і дякую долі, що тоді, десять років тому, вона відштовхнула мене. Адже зараз у візку не лежало б це левеня, а на мене не чекала б найніжніша блакитноока дівчина.

За пару годин паркуюся біля Оліного будинку. Шукаю очима її вікна. Чекаєш мене, кошенятко?

Забираю пакет з багажника, там у мене два кошики полуниці. Квіти притримую під пахвою та прямую до під'їзду.

Залізні двері якраз відчиняються, тож я пришвидшую крок. Блондин зачіпає мене плечем, розвертається і роздивляється з прищуром.

– О, а ти цей, Теофраст? Чи як там тебе… Запізнився трохи.

Помічаю на його щоці блискучий рожевий слід.

Якого?..

– Гаряча вона дівчина, моя Оліч, – підсмикує свої штані.

Твою ж…

З ненавистю дивлюся у вічі блондина. Він молодший за мене. Худий, високий, гострі риси обличчя.

Усередині все кам'яніє. Отже, друг дитинства? Обійняв?

– Букетик я їй теж вже подарував, тож свій можеш встромити…

Ну все! Кранти тобі, друг дитинства…

Ритм серця оглушує, руки тремтять від імпульсу зарядити по поці, що посміхається.

Що ти в ньому знайшла, кошеня?

Зі свистом втягую повітря, кидаю пакет. Ромашки летять десь у кущі.

Хапаю недоумка за грудки. Від нього ледве чутно пахне м'ятою, корицею та чимось теплим, фруктовим, але запах машинного масла заважає розібрати. Заношу кулак.

Хлопець не виривається, дивиться очманіло. Обличчя блідне, виділяючи рожевий відбиток її губ.