Читати книгу - "Руда магія і повна торба пригод, Ляна Аракелян"

Ми швиденько звернули за ріг таверни, не зводячи очей з дармоїда. Він покрутився біля входу, а потім поплентався до саду. Цікаво, Вася вже приготував романтичну вечерю? Здається мені, що трутень не буде цим себе обтяжувати. Отже, якщо готує Вася, то ми можемо чимось розбавити трапезу. Звичайно ж, романтичним. Але на свій смак.

– Альг, можна тебе ще про дещо попросити? – намагаючись не усміхатися, запитала я.

– Залежно від того, що спало тобі на думку, – він напустив на себе загадковий вид.

Щось грандіозне. Від цього на душі потепліло

– Не переймайся, вже не потрібно.

Гера тільки хитнув головою.

– Хлопці, я миттю, чекайте тут.

Вони нічого не встигли сказати, я кинулася до сараю, де була схована вода з Гіркого струмка. Замаскувавши пляшку в широкому рукаві кофтинки, я рвонула на кухню. Картина м’ясом та сиром – Василь готував романтичну вечерю. Аглаї не було. Хай вибачить тітка Палажка, але мені дуже хочеться зламати плани злодіїв. Я зазирнула під кришку сковорідки – там смажилися курчата, придавлені зверху дошкою, на якій лежала велика каменюка.

– Вась, це те, про що я думаю?

– Угу. Щоб у нього пика тріснула!

– Васенько, можна я відщипну шматочок шкірки? Дуже вже смачно пахне!

– Щипай, бо, дійсно, пика репне! – потім підморгнув мені: – Все одно цей кнур нічого не помітить! Слухай, поки ти тут, прослідкуй за кашею, я в підвал змотаю за окостом.

Я подумки подякувала Акрідені! Ось це удача!

– Авжеж, Васю! Можеш не перейматися.

Вася пішов, а я швиденько схопила рушник, підняла кришку з каменем і відклала вбік. Потім озирнулася – нікого, дістала пляшку і щедро хлюпнула в сковорідку води зі струмка.

– Вибач, тітонько, але по-іншому цей вечір закінчувати не можна.

Курчата зашкварчали й хмара пари підійнялася до стелі. Я одразу ж поклала все на місця, схопила ложку і почала енергійно мішати кашу. Прийшов Вася з пучком розмарину і базиліка, а під рукою ніс добрячий шматок окосту. Я подарувала йому найчарівнішу усмішку.

– Дякую, Руто, виручила.

– Будь ласка, звертайся, якщо що.

Я вийшла через задній двір, де й зустріла хлопців.

– Ти в Кхибри була?

– Ні, – знітилася я. Пресвітлі боги, хоч би допит не вчинили! – До речі, вона вже стала видимою?

– Так, це закляття діє недовго, – запевнив Альгін. – І про всяк випадок я підстрахувався, – він витяг з кишені дивний амулет більш схожий на брязкальце, яких було повно у моїх племінників. – Накопичувач. Ось із нього я і взяв резерв.

Я здивовано дивилася на нього: резерв з брязкальця? Ні, безумовно, амулет може бути будь-яким. Але магів я абсолютно не розумію. Я, звичайно ж, бачила амулети у погодників. Та не буду ж питати: «А цей для чого? А той?» Та й чуток безліч ходило.

У батьковій корчмі часто розповідали про те, як маги викликають духів, і землю трясуть, і рани загоюють. Але ніколи не думала, що це вимагає стільки сил. Завжди здавалося, що якщо людина маг, то сила в неї є завжди. Згадалося, як Альг викликав потужний крижаний порив вітру. Дивна штука ця магія.

– Альгін, а хіба не можна в академії відновитися біля джерела? – мене просто спалювала цікавість.

– Можна, тільки знесилений адепт обов'язково візьме надлишок сили й може зашкодити собі. Тоді будеш ходити мов п’яниця. Добре, якщо декілька годин, а діб, – розвів руками Альгін. – Є відвар милорики, але його використовують у крайніх випадках, коли ніде взяти магічної сили. Та й коштує він нечуваних грошей. Як сам відвар, так і сушене листя.

– Якщо закуповувати милорику на всю академію, то нічим буде платити стипендію. Тому над нами творять чари цілителі, – додав Герман.

– Зрозуміла.

У тиші ми мовчки дивилися на вікна таверни.

– Слухай, мені так цікаво, що буде в кімнаті відбуватися, – потупила я очі. – Може можна хоч краєчком ока зазирнути, а?

Гера засміявся.

– Я підозрюю, що ти недарма в таверну бігала. Що замислила?

– Побачите! – переможно усміхнулася я.

– Нудотний запах посилюється, – затиснув ніс Гріс.

– Міг би й не говорити! – Альг теж двома пальцями затиснув ніс.

Ми з Германом зробили те саме. Я кивнула у бік густих кущів бузку й ми, намагаючись якомога менше шуміти, побігли ховатися. З-за гілок добре було видно дармоїда. До нього, озираючись, поквапливо йшла тітка Пелагея.

– Понтусоль... – вона скривилася і ледь стрималася, щоб не замахати руками, мов вітряк. Мабуть, запах одеколону «цілюще» подіяв і на неї. – Що трапилося?

– Прогуляймося, пані Пелагеє, – медовим голосом хіба що тільки не проспівав кухар. – Сьогодні такий чудовий вечірок. – Він узяв тітчину руку й смачно поцілував.

Мене пересмикнуло.

– Фу, жаба! – прошепотіла я. Хлопці захихотіли.