Читати книгу - "Відродження-2, Кулик Степан"

Я сидів за столом, потягував з горнятка гарячу каву і дивився на Касперського. Начальник поліції зайняв крісло навпроти і, поклавши руки на стіл, дзюравив мене поглядом. Тобто він думав, що суворе обличчя і важкий, чіпкий погляд, який він не спускав з мене, може якось вплинути на ситуацію. Угу, зараз… Не з його рівнем ментальної атаки. Після спілкування з лейтенантом Хантерів на подібну спробу я навіть уваги не звертав. Хоч і вдавав, що почуваюся незатишно. Мені не шкода, а людині приємно.

— Чому ти його відпустив? Тільки не бреши!

Це питання поліцмейстер ставив уже раз третій, а я слухняно відповідав, як і належить тому, хто нічого не приховує.

— Тому що він не має грошей.

— Як ти можеш бути у цьому певен? Ти що, фахівець із допитів? Ти повинен був схопити його та передати мені! Така була угода! Ти її порушив! А може ви змовилися?! Скільки він тобі заплатив?

— Тимуре Овер’яновичу, припиняйте… — зітхнув я, відсуваючи порожній кухоль. — Я вам усе пояснив. По-перше, — у Фелікса немає грошей. А по-друге, — на виході на мене чекали Хантери. Вони все одно не дали б мені забрати із собою начальника в'язниці.

— А якщо він тебе обдурив?! — гримнув кулаком по столу Касперський. — Звідки в тебе така впевненість?

— Ну, хоча б звідси… — мені набрид цей нескінченний допит, і я наважився на невелику демонстрацію. Зосередився і дав уявний наказ:

«Дістань пістолет!»

Касперський смикнувся, витріщив очі, але рука вже пірнула під піджак і вийняла з кобури невеликий, плаский пістолет невідомої моделі.

«Пристав до скроні!»

Обличчя поліцмейстера пішло багряними плямами від напруги, але його тіло знову слухняно виконало команду.

— Не… треба… — просипів він, ледве ворушачи губами.

— Поглянемо на твою поведінку… А тепер відповідай: ти кого більше любиш — дівчаток чи хлопчиків?

Обличчя чоловіка вкрилося краплинами поту, очі витріщилися ще більше, але губи вже ворушилися як би самі собою.

— Д-дів-чат…

— Блондинок чи брюнеток?

— Еее… Рудих.

— Струнких чи в тілі?

— П-пишних.

— А я віддаю перевагу струнким. Але не скелетам. Щоб було на що подивитись. Все… Розслабся…

Касперський одразу ривком відкинув зброю, причому з такою силою, що не зміг утримати, і пістолет відлетів до стінки.

— Як ти це робиш? — ледве переводячи подих, промовив він, тремтячою рукою витираючи піт з чола. — І навіщо?

— Щоб ти перестав наїжджати і нарешті повірив, що як я кажу, що Фелікс не має грошей, значить, у нього їх немає!

— Ч-чорт… — шумно видихнув поліцмейстер. — Переконливо. Нічого не скажеш. Я вже подумав: все, кранти… — і додав майже жалібно: — Але де ж вони тоді? Будемо далі бункери перевіряти?

— Ну, нарешті питання по суті… Сашко, звари нам ще кави, будь ласка… І гарячих канапок зроби. Якщо тобі не важко.

Під час усієї попередньої розмови дівчина трималася позаду Касперського, начебто біля плити господарювала, але я бачив, що її рука постійно намацує заткнутий за пояс Глок.

— Добре…

Після мого міні-шоу вона також розслабилася. І вже спокійно обернулася до нас спиною. Хороша моя. Захисниця. Потрібно буде якийсь подарунок зробити. Може, Птаха до неї прив'язати? Типу її петом зробити? Потім... Коли не треба буде від усіх приховувати наші можливості.

— Отож, про гроші. Фелікс, звичайно, хотів їх привласнити, але не зміг дотягнутися.

— У це я можу повірити… Без тебе, і я нічого не зробив би, — задумливо кивнув Касперський.

— Не в цьому річ, — похитав я головою. — Все набагато складніше. Гроші не у бункері.

— А де?! — одразу ж зробив стійку поліцмейстер. — Ти знаєш?

— Так. Фелікс розповів...

— Ну! Давай, кажи швидше…

— Ти чув про НДЦ «Прогрес»?

— Так, краєм вуха… Був такий проект… Ще до Вторгнення. Секретний. Паркан. Не ВОХР, а конторські. І все таке. Не шарашка, внутрішній режим простіший, але й на роботу туди місцевих якщо й брали то лише в обслуговуючий персонал та різноробочими. Всі фахівці приїжджі. Для них навіть окремі будинки на території комплексу зводити почали. Але фінансування федеральне, все повз міську скарбницю йшло, тож я не особливо вникав. Сенс паритися, якщо не відкусиш?

— А завод-лабораторія там?

— Полігон, себто? Ні… Він далеко за містом. Кілометрів тридцять п'ять. А тобі воно все навіщо? Там уже давно немає нікого. Коли Хантери почали військові об'єкти прасувати, він у наших місцях одним із перших під роздачу потрапив. Від корпусів тільки купи щебню залишились.

— А там підземні лабораторії були?

— Підземні? — задумливо потер підборіддя Касперський. — Гм… Швидше за все. Вояки завжди любили глибше зариватися. Гм... Напевно були... Стривай! Ти хочеш сказати…

— Що гроші сховали в одному із підземних сховищ на території науково-випробувального центру, — закінчив я замість нього. — І якщо продовжувати пошуки, то лише там.