Читати книгу - "Звільни мене опівночі, Айрін Ван"

 Нас люб'язно проводять до гостьових кімнат для перепочинку, а після вечері Даріус організовує для нас з Олесею екскурсію власними володіннями. Важко не помітити з яким щирим захопленням він розповідає історію свого родинного маєтку й свого роду загалом. Не віриться, що мене може щось з ними пов’язувати.

— З якою метою ми насправді сюди приїхали? — не полишаю спроб дізнатись трохи більше.

— Перш за все я прагну відшукати втрачене. Я особисто відправив Лею з Англії й тепер намагаюсь дізнатись як склалось її життя і якщо пощастить навідатись на її могилу. До моменту звільнення у мене не було такої можливості.

— Але навіщо тобі я? — все ще не бачу жодного зв’язку між його прагненнями й моїм приїздом до чужої для мене країни.

— Я планую назавжди залишитись на рідній землі разом із Леєю, — своєю відповіддю приковує усю мою увагу.

— Але що це означає? Я тебе не розумію. Хіба Лея не повинна бути мертвою? Минуло вже більше триста років, тим більше ти сам щойно сказав, що намагаєшся відшукати її могилу, — роблю спробу проаналізувати його слова, та логіки все одно в них не бачу.

— Ти мене не зовсім правильно зрозуміла. Я планую померти вдома, а не на чужій землі, — зупиняється й спрямовує свій зацікавлений погляд на мене.

— Даріусе, ти упускаєш одну маленьку деталь: смерть не має влади над тобою.

— Дякую, що нагадала — відповідає мені з усмішкою сповненою сарказмом — Та це не зовсім так.  Я не планую жити вічно й тим паче повертатись до своєї в’язниці. І в цьому ти мені допоможеш. Зробиш для мене крихітну послугу.

— Що ти хочеш, щоб я для тебе зробила?

— Ти допоможеш мені звільнитись вдруге, тільки тепер назавжди. Я знаю, що картина мене не відпустить, як і Керан, котрий всього тільки її інструмент, та я не готовий знову повертатись до своєї в’язниці. Для мене смерть — це порятунок, мрія, можливість спокутувати давні гріхи й надія нарешті зустрітись із Леєю й попросити в неї вибачення. Тому ти тут й саме це я мав на увазі, коли казав, що ти допоможеш мені спокутувати мої гріхи. Я не бачу сенсу у житті без свободи, у житті де все стало таким чужим для мене.

— Пригальмуй трохи й виправ мене, якщо я не правильно тебе зрозуміла — перебиваю його натхненну промову про тяготи вічного життя на найцікавішому місці. — Ти хочеш, щоб я допомогла тобі померти? — із неприхованою іронією сприймаю його слова, як жарт, та судячи із виразу його обличчя говорить він доволі серйозно. Повільно моя скептична посмішка безслідно зникає із тепер вже шокованого обличчя.

— Ти все правильно зрозуміла. Я хочу, щоб ти стала початком кінця, кінця моєї історії, яка повинна була закінчитись ще сотні років тому.

— Я не стану цього робити. Я — не вбивця, — заперечно мотаю головою, відганяючи від себе моторошні думки спровоковані неочікуваним поворотом долі.

— Ти — ні, а я можу погубити ще не одне життя. Хіба тобі не хочеться помститись за усіх своїх друзів, за усіх невинних, яких я занапастив і ще занапащу у майбутньому? Я зробив із твоєї подруги монстра. Я власноруч даю тобі те, чого так хотіла — можливість мені помститись.

— Хіба ти не сам щойно запевняв, що ця смерть для тебе — справжнє звільнення? Ти зараз вкотре намагаєшся мною маніпулювати. Саме для цього тобі знадобилась Олеся? Ти від самого початку все спланував.

— Можливо, та є щось, що змусить тебе змінити гнів на милість й по-іншому подивитись на мою пропозицію.

— І що ж це?

— Я більш ніж впевнений, що після моєї смерті Олеся знову стане звичайною людиною, — кидає швидкоплинний погляд на не менш шоковану подругу. Схоже цього навіть вона не очікувала.