Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

так мило попіклувалося про нього тоді. Тепер він усе пригадав: того прохолодного ранку вона чекала на нього і була така сумна, через те, що він ішов від них, вона нагріла йому молока, а він віддячив їй поцілунком, який вона прийняла тихо й урочисто, немов причастя. Ніколи більше він не згадував про неї. Тоді вона була ще дитиною. Зараз вона стала дорослою і мала дуже гарні очі, але вона все ще кульгала і мала якийсь кволий вигляд. Він подав їй руку. Він зрадів, що хоч хтось у цьому місті ще пам’ятає і любить його.

Марі взяла його з собою, він майже не опирався. У її батьків у кімнаті, де досі висів його портрет і червоний рубіновий келих стояв на причілку каміна, йому довелося пообідати, і його запросили залишитися на кілька днів, зустрічі з ним тут були раді. У них він і дізнався, що трапилося в домі його майстра. Ніклаус помер не від чуми, а на чуму захворіла красуня Лізбет, вона лежала тяжко хвора, і батько доглядав її, доки не помер, а помер він ще до того, як вона зовсім одужала. Вона була врятована, але краса її зникла.

– Майстерня пустує, – сказав господар будинку, – і для сумлінного різьбяра там готова чудова домівка і повно грошей. Подумай-но про це, Ґольдмунде! Вона не відмовить. У неї немає іншого вибору.

Він дізнався ще про те та про се з часів епідемії, що натовп спочатку підпалив лікарню, а потім захопив і розграбував кілька будинків багатіїв, якийсь час у місті зовсім не було порядку й безпеки, тому що єпископ утік. Тоді король, який саме перебував неподалік, прислав сюди намісника, графа Гайнріха. Так от, пан цей не промах, з кількома своїми лицарями і солдатами навів порядок у місті. Але зараз уже час його правління добігає кінця, очікується повернення єпископа. Граф добряче напосідав на городян, та й коханка його дістала всіх, Аґнес, не жінка, а справжній виплодок пекла. Ну, скоро вони звідси заберуться, громадській раді давно набридло замість доброго єпископа мати на шиї такого придворного і вояку, який до того ж ще й улюбленець короля і постійно приймає посланців та делегації, неначе князь.

Гостя теж запитали про його пригоди.

– Ах, – сказав він сумно, – що про це говорити? Я йшов собі і йшов, і всюди була чума і навколо лежали мертві, і всюди божевільні й злі від страху люди. Я залишився живий, можливо, все це колись забудеться. Та ось я повернувся, а мій майстер помер! Дозвольте мені побути у вас кілька днів і відпочити, а потім я піду далі.

Він залишився не заради відпочинку. Він залишився, тому що був розчарований і нерішучий, тому що місто через спогади про щасливіші часи було йому дороге і тому що любов бідної Марі тішила його. Він не міг відповісти їй взаємністю, не міг дати їй нічого, крім люб’язної співчутливості, але її тихе, смиренне обожнювання все-таки зігрівало його. Та більше, ніж усе це, його тримала на цьому місці нагальна потреба знову стати художником, нехай навіть без майстерні, нехай навіть тимчасово. Протягом кількох днів Ґольдмунд тільки те й робив, що малював. Марі дістала йому папір і пера, і ось він сидів у своїй кімнаті і годинами малював, заповнюючи великі аркуші то недбало нашкрябаними, то з любов’ю виписаними ніжними фігурами, виливаючи на папір переповнену образами душу. Він багато разів малював обличчя Лени, з тією кровожадною посмішкою, повною торжества і любові після вбивства бродяги, і обличчя Лени в її останню ніч, у всій його безформності, готове повернутися в землю. Він малював маленького селянського хлопчика, що лежав мертвим зі стиснутими кулачками, якого він колись побачив на порозі кімнати його батьків. Він малював віз, повний трупів, що його ледь тягнуть три шкапи, в супроводі шкуродерів-прислужників з довгими жердинами, з очима, що похмуро зиркають з прорізів чорних протичумних масок. Він знову і знову малював Ребеку, струнке чорнооке єврейське дівча, її вузькі горді губи, її обличчя, сповнене болю й обурення, її чарівний юний стан, створений, здавалося, тільки для любові, її недосяжний затятий рот. Він малював самого себе мандрівником, коханцем, втікачем від смертельної коси, танцівником на чумних оргіях людей, сповнених жаги до життя. Самозречено схиляючись над папером, він малював гордовите, міцне обличчя панни Лізбет, яким він його знав раніше, мармизу старої служниці Марґріт, дороге і жорстке обличчя майстра Ніклауса. Багато разів він намічав також тонкими, невизначеними штрихами велику жіночу фігуру матері-землі, яка сидить з руками на колінах, з легкою посмішкою на обличчі, з сумними очима. Цей потік невимовно тішив його, відчуття руки, що малює, підкорення видінь. За кілька днів він повністю замалював увесь папір, який принесла йому Марі. Від останнього аркуша він відрізав шматок і намалював на ньому скупими штрихами обличчя Марі з прекрасними очима, самозреченими вустами. Це він подарував їй. Завдяки малюванню він звільнився від почуття тяжкості й застою і позбувся переповнення в душі. Малюючи, він не пам’ятав, де він, його світ складався тільки зі столу, білого паперу та свічки ввечері. Тепер він прокинувся, пригадав нещодавні події, відчув неминучість нових мандрів і почав тинятися містом з роздвоєним відчуттям напівзустрічі-напівпрощання.

Під час однієї з таких прогулянок він зустрівся з жінкою, вигляд якої дав нове опертя всім його розбурханим почуттям. Це була вершниця, висока світла блондинка з допитливими, трохи холоднуватими блакитними очима, з міцним пружним тілом і рум’яним обличчям, спраглим насолоди і влади, сповненим почуття власної гідності і чуттєвої цікавості. Дещо владно і гонорово трималася вона на своєму гнідому коні, звикла наказувати, проте не замкнута і не категорична, холоднуватим очам протистояли рухливі ніздрі, відкриті всім запахам світу, і великий чуттєвий рот, схоже, якнайкраще був здатний брати і давати. У мить, коли Ґольдмунд її побачив, він був уже цілком притомний і негайно відчув бажання помірятися силами з цією гордою жінкою. Завоювати цю пані він вважав благородною метою, а на шляху до неї зламати собі шию – непоганою смертю. Він одразу зрозумів, що з цією білявою левицею вони подібні багатими почуттями і душею, доступною всім штормам, однаково дикі й ніжні, досвідчені у пристрастях, успадкованих кров’ю далеких предків.

Вона проскакала повз нього, він провів її поглядом, між кучерявим білявим волоссям і коміром з блакитного оксамиту виднілася її міцна потилиця, сильна і горда шия, але з найніжнішою, як у дитини, шкірою. Вона була, так йому ввижалося, найкрасивішою жінкою, яку він