Читати книгу - "Примари Пустомитського болота"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Якийсь він дивний, увесь час щока смикається й очі нервово бігають.
- Ти ж чув, електрикою його шарахнуло, боюся якби в трясовину не вліз.
- В тій стороні трясовини немає. Трясовиння починається біля Чорного озера.
- Я трохи боюся Миколку самого відпускати. Ти лети з ним, а ми з Надійкою підемо доганяти Професора.
- Професор так знає болото, як заєць брід, та ще й вночі. Він вас заведе до дідька в зуби. Краще ти з Надійкою лети, а я дожену Професора.
Друзі ще сперечатися, а сріблястий космонавт вже пірнув у відчинений люк. За ним поліз Миколка. Космічний апарат засвітився, ніби розігріваючись для старту, та враз остиг. Із прозорої верхньої кабінки знову визирнув звірок-космонавт:
- «Думаю, вам всім прийдеться летіти. Тут такий дивний феномен. Як тільки Миколка залишився сам, без вас, напис, майже, стерся й втратив свою енергетику. Хоча ще хвилину тому, коли ви його обступили, літери світилися ніби ті, що були в «Камені». Тому, я думаю, при скануванні повинні бути всі Миколчині друзі. Залазьте і не тривожтеся, до схід сонця ви знову будете на Землі. Давайте швидше, час не жде!» - Звірок знову зник в нутрощах зорельоту.
Хто ж відмовиться від мандрівки у космос, а тим більше, коли це необхідно, щоб врятувати світ?
- Тре летіти. Та й Професора вже не наздогнати, шукай його тепер, як вітра в болоті, - авторитетно вимовив Мишко й поліз у корабель. Василько із Надійкою хутенько шмигнули під низ «сріблястої миски». Коли зачинився люк, болото навколо корабля освітилося голубим сяйвом. Космоліт плавно піднявся над острівцем і, за мить, пурхнув у безмежну синь неба. Враження у дітей були незрівнянні, наші мандрівник вкотре не могли повірити, що це дійсність. Вони припали до ілюмінатора й захоплено роздивлялися свою планету. З глибин космосу Земля здавалася ніжно голубою й надзвичайно красивою; великою і водночас, дуже беззахисною. Космічний апарат вийшов на орбіту, вирівнявся й, зробивши поворот, пішов на зближення до великого базового корабля, що мирно висів над планетою. Корабель був замаскований під старий штучний супутник землі. Зашипіли стикувальні шлюзи. Великий корабель ніби проковтнув сріблясту тарілку.
Коли відчинилися герметичні засуви й вирівнявся тиск, діти в супроводі сріблястого космонавта увійшли до просторої зали в середині корабля-матки. Посеред просторої кімнати стояв широчезний стіл, навколо під вгнутими стінах миготіли великі екрани. Назустріч їм вийшов високий, кремезний, як для земних звірків, саламандр у супроводі кількох нижчих. Їхній провідник запросив дітей сісти. Високий привітно посміхнувся й присів у центрі стола.
- «Я, Янг Дванадцятий – капітан міжпланетного місячного крейсера, вітаю вас на своєму кораблі, як героїв. Мій помічник доповів про ваші пригоди з «Каменем», тому перш як зробити сканування, я хочу посвятити вас в орден «Білих саламандр». - Він змахнув рукою-лапкою й перед кожним із дітей на столі з’явилися чашки з якимось напоєм, що парував і приємно пахнув.
- «…Ви справжні герої, тому я матиму за честь провести цю посвяту,- продовжував капітан Янг. - Ви врятували не тільки мій народ, але й усе живе на Землі, - слова звучали як і раніше, десь у вухах дітей. - Тільки самі видатні із людей бути посвячені в орден «Білих саламандр», серед них і князь Тур, який допоміг саламандрам, він врятував Камінь від «чорних». Тому я радий вітати серед нас його спадкоємця.»
Друзі перезирнулися.
- «Не дивуйтесь, саме Миколка і є прямим нащадком князя Тура, тому, з людей, тільки він міг тримати в руках «Алмаз Царя саламандр». Від нині, й ви будете рахуватися друзями саламандр, найдревнішого народу на землі. В честь цього я підношу вам цей енергетичний напій і посвячую вас у орден «Білих саламандр»!
Янг Дванадцятий підняв чашу й висмоктав свій напій. Василько боязко взяв свою чашу й підніс до рота. Напій був настільки смачним, що хлопець випив усе до краплі. Після нього, всі випили свої келихи. Мускули дітей зразу ж налилися міццю і здавалося друзі змогли б зараз зрушити скалу, як би ж вона тут була.
Коли пусті чашки розчинилися, ніби потонувши в столі, звідти піднявся блакитна куля й покотилася до Миколки.
- «А тепер, Миколко, ти як нащадок князя Тура й рицар ордену «Білих саламандр», поклади руку на цей сканер»!– Миколка слухняно приклав руку. Куля засвітився ще дужче, та враз потухла. Всі в залі затривожилися.
- « Треба створити енергетичне коло. Візьмімося всі за руки! Мій пілот, той що доставив вас із Землі, доповів як підсилити напис на руці. Спробуємо повторити це ще раз», – передав дітям свої думки Янг Дванадцятий.
Всі підійшли до Миколки й взялися за руки. Літери на руці в хлопця, дійсно, ніби побільшали й навіть засвітилися. Він знову поклав руку на блакитну кулю. На цей раз вона вже не зменшувала свого світіння. Коли Миколка зняв руку із теплої поверхні, на блакитному сканері залишилися горіти вогняні літери. Він глянув на свою руку – вона була чистою, без напису.
Звірки із команди Янга, що повиходили із кают і тривожно спостерігали за цим дійством – зааплодували.
«Що ж, ви прислужили добрій справі. За годину малий корабель, на якому ви прибули сюди, доставить вас на Землю, а наш зореліт вирушить до Місяця, щоб доправити «Алмаз царя» на місячне «Джерело Мі». Вже за дві земні доби, ми будемо на місці, тому готуймося в дорогу!»
- Кажете, дорога?.. А мені чомусь згадалася та дорога серед болота, то ви теж її збудували? – не розуміючи навіщо, певне із цікавості, запитав Василько. Капітан зорельота вже підвівся, проте відповів подумки дітям.
- «Ще при Радянському Союзі, військові почали будувати ту дорогу й нависла загроза, що вони можуть виявити наше земне «Джерело Ze», тому ми прийняли рішення - з’єднати підземні тунелі з Атлантикою. І тоді шосе залило, бо піднявся рівень води в болоті. Військові покинули це місце й побудували дорогу в обхід. Але під час кожного місячного припливу, рівень води падає й дорога, як привид, знову з’являється на декілька годин.»
- Мабуть і ті вугри, які ловив Лохматик, пливли із Атлантики? – Миколка згадав про свого загиблого друга і похнюпився. – Ми з ним потоваришували, а ті бандюги його вбили.
- «Мені дуже шкода Миколко, що твій друг загинув, він був нашим помічником. Цей «кряк» був останнім із колись численного болотного народу, вони охороняли «Камінь»
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Примари Пустомитського болота», після закриття браузера.