Читати книгу - "Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт"

Меґґі полізла в сумку й дістала диктофон.

— Вимкнений. Гляньте.

Вона сховала його в сумку. Я зітхнув.

— Добре, одне запитання. Але я нічого не обіцяю.

— Це все, що я прошу, — сказала репортерка. Вона нервувала. — Броуді сказав, що мертва жінка була повією зі Сторновея. Ви знаєте її ім’я?

— Ну ж бо, Меґґі, я не можу вам цього сказати.

— Я не питаю, як її звали. Просто чи ви знаєте.

Я намагався зрозуміти, де пастка. Але за умови, що я не наведу жодної конкретики, відповідь не завдасть шкоди.

— Не офіційно.

— Але ви досить добре уявляєте, хто вона така?

Я промовчав на знак відповіді. Меґґі закусила губу.

— Її… Жертву часом не звуть Дженіс?

Моє обличчя, мабуть, мене виказало. Я відставив тацю, апетит зник.

— Чому ви так кажете?

— Вибачте, я не можу розкривати своїх джерел.

— Це не гра, Меґґі! Якщо ви щось знаєте, то мусите сказати поліції.

— Ви про сержанта Фрейзера? То так, правильно, саме йому!

— Тоді Ендрю Броуді! На кону більше, ніж газетна історія, ви граєтеся життями людей!

— Я роблю свою роботу! — спалахнула вона у відповідь.

— А якщо ще когось уб’ють, що тоді? Вважатиме це ще одним ексклюзивом?

Постріл влучив у яблучко. Меґґі відвела погляд.

— Ви самі казали, що ви з Руни, — підштовхнув я. — Вам не болить за те, що тут відбувається?

— Звичайно болить, чорт забирай!

— Тоді скажіть мені, звідки ви взяли це ім’я.

Я бачив, як у ній борються суперечливі емоції.

— Слухайте, це не те, чим здається. Людина, яка сказала мені… Це було конфіденційно. І я не хочу створювати проблеми. Ця людина непричетна.

— Звідки ви знаєте?

Вона подивилася на годинник і підвелася.

— Слухайте, я маю йти. Це була помилка. Не треба було сюди приходити.

— Але ви прийшли. І не можете так просто піти.

Обличчя Меґґі все ще було невпевненим, але вона похитала головою.

— Дайте мені час до завтра. Навіть якщо поліція не доїде, я обіцяю, що розповім вам або Броуді. Але спершу мені потрібно все добре обдумати.

— Не робіть цього, Меґґі.

Але вона вже прямувала до дверей.

— Завтра, я обіцяю. — Вона збентежено всміхнулася. — Добраніч.

Коли вона пішла, я сів на ліжко, міркуючи, звідки репортерка могла знати, що вбиту жінку звали Дженіс. Я сказав лише Броуді та Фрейзеру і не вірив, що суворий інспектор чи сержант могли щось довірити Меґґі.

Я намагався розгадати цю загадку, але надто втомився, щоб мислити ясно. Сьогодні я нічого не міг із цим вдіяти. Суп охолов, але голоду я вже не відчував. Я роздягнувся й змив із себе стільки смороду й диму, скільки зміг. Можливо, завтра запустять генератор готелю й буде гарячий душ. Наразі я хотів тільки спати. Я занурився в сон, немов вимикачем клацнув.

Прокинувся близько опівночі, задихаючись: уві сні я ганявся за кимось й одночасно мене переслідували. Проте я не міг згадати, куди чи від чого біжу.

Залишилося тільки відчуття: біжи — не біжи, не має значення. Я лежав у темній кімнаті, слухаючи, як поступово нормалізується серцебиття. Здавалося, що вітер виє вже не так сильно. Я знову задрімав, дозволивши собі ледь помітний оптимізм: може, шторм досяг кульмінації, може, завтра поліція нарешті зможе дістатися сюди.

Я вже мав бути навчений. Погода і сама Руна приберегли найгірше до останнього.

21

Третя година ночі — мертвий час. Це час, коли тіло перебуває на найнижчому енергетичному рівні, фізично та розумово. Час, коли захист найнижчий, коли обіцянка ранку здається неможливо далекою. Саме тоді здаються неминучими найгірші витвори уяви, погрожують справдитися найтемніші страхи. Зазвичай це просто стан душі, біоритмічна западина, з якої ми виринаємо з першими променями світанку.

Зазвичай.

Я неохоче вийшов з глибокої дрімоти, знаючи, що мені буде важко знову заснути, якщо повністю прокинуся. Але щойно подумав про це, було запізно. Піді мною зарипіли пружини ліжка. Я подивився на годинник. Кілька хвилин по третій. Навколо — нічна тиша готелю. Зловісне рипіння, стогін, наче будівля зрушилася й осіла, як хворий на артрит старий.

Надворі бушував вітер. Я лежав, дивлячись у стелю, відчуваючи, як відступає сон, не розуміючи причини. І тут прийшло усвідомлення, що саме не так. Я бачив стелю.

У кімнаті не було темно. Крізь штори пробивалося слабке світло. Спершу я подумав, що біля готелю знову загорівся вуличний ліхтар, — мабуть, відновили електропостачання. Із полегшенням я подумав, що як електрику повернули, то, може, й телефони також.

Але майже одразу помітив: світло, що проникає крізь вікно, не постійне. Гарячкове мерехтіння розвіяло все моє полегшення.

Я поспішив до вікна й відсунув штору. Дощ припинився, але вуличний ліхтар надворі був мертвий і темний, він тремтів на вітрі, мов дерево без гілля. Світло, яке я бачив, линуло з гавані, хворобливо-жовте сяйво відбивалося від мокрих дахів будинків і ставало щосекунди яскравішим.

Щось горіло.

Я швидко натягнув одяг, здригаючись від болю в пораненому плечі. Побіг коридором і грюкнув у двері ­сержанта.

— Фрейзере! Прокидайтеся!

Відповіді не було. Якщо він просидів у барі всю ніч, намагаючись заглушити свою провину й горе через Дункана, я його не підійму.

Покинувши спроби, я кинувся вниз. Сподівався, що Елен розбудила ця метушня, але її не було й сліду. Я вибіг надвір, насилу застібаючи пальто однією рукою, — вітер намагався здерти його з мене. На схилі пагорба люди грюкали дверима, виходячи з домівок, перегукувалися наполегливі голоси, — всі поспішали до гавані. Оминаючи готель, я помітив, що немає старого «жука» Елен. Мабуть, вона вже вирушила на пожежу, але думати над цим часу не було. Сяйво охопило пів неба, освітлювало слизьку від дощу вулицю. Я подумав, що горить пором, але дійшовши до причалу, побачив, що той безпечно пришвартований біля пристані, охоплений мерехтливим світлом з берега.

Пожежа бушувала на корабельні.

Горів покинутий рибальський човен Ґатрі. Корму вже поглинуло полум’я, маленька кормова рубка на палубі люто палала. Звивисте витончене полум’я текло над дерев’яним корпусом, вкриваючи все рідким чорним димом. Люди снували довкола, хапали відра й пере­гукувалися, намагаючись