Читати книгу - "Вояки"

тридцяти тіл за тиждень. З 2004 року тут виконано близько шести тисяч розтинів. Кожна людина (і собака), що загинула на військовій службі, піддається розтинові. Так було не завжди. До 2001 року розтин робили, тільки якщо свідків загибелі не було чи якщо справа була не до кінця ясна. Стоун наводить як приклад підозру в убивстві, потім робить паузу. «Технічно все це і є вбивство». Він мав на увазі вбивство, що переслідується законом.

Шість тисяч убитих у найкращі роки життя. Що робота в цьому місці робить із особистістю? Передусім люди, що тут працюють, утомлюються від того, як часто їх про це питають. «Ми лікарі, а це наші пацієнти», — такою найчастіше була відповідь, яку я чула. Мені здається, що бути таким лікарем важко. Більшість людей, які вивчають медицину, роблять це з надією та бажанням відновлювати здоров’я, припиняти біль, подовжувати життя. Рятувати життя. Завдяки програмі зворотного зв’язку робота медичних експертів справді рятує життя. Тільки це не життя тих, з ким вони працюють.

Стоун привів мене до Радіологічного комплексу Г. Т. Гарка, де загиблі проходять процедуру комп’ютерної томографії. КТ усього тіла — досить велика доза радіації, але мертвим це вже не страшно. Деякі речі, такі як кульові траєкторії та кути входження, краще видно на чистих зображеннях КТ у різних градаціях сірого кольору, ніж при самому розтині. Сам полковник Гарк присутній, він хоче показати мені основи криміналістичної радіопатанатомії. Він і є той Гарк, ім’ям якого назвали комплекс. Я припускаю, що це зробили на честь його піонерського внеску в цій ґалузі.

— Цього можна досягти у два способи, — каже він, коли я про це заговорюю. — Треба героїчно загинути або ж дати два мільйони доларів. Залишу вам можливість вгадати самій.

За допомогою комп’ютерної миші Гарк пролистує зображення томограми тіла загиблого, чийого імені я не знаю. Ми проглядаємо зображення від скальпу до п’ят, осколки вибухового пристрою сяють, неначе наднові зірки. Метал відображається яскраво-білим кольором на тлі сірих м’язів, крові та кісток[208]. Контраст дуже сильний і промовистий. У протистоянні з пришвидшеними шматками металу навіть найсильніші з нас виявляються зам’якими. Крихкість людського тіла очевидна навіть у термінах, якими користуються експерти: м'які тканини, облуплений череп.

Повертаючись до кабінету Стоуна, ми зупинилися перемовитися з Пітом Сегеном, статистиком. На його робочому столі лежать фотографії, роздруковані дані з конференції.

— Вони здаються несправжніми, — каже він про тіла, — неначе ляльки.

Я замислююся, де ж він купує ляльок.

— Він говорить про порцелянових ляльок, — пояснює Стоун. — Шкіра дуже біла.

Сеген пояснює, що коли серце перестає помпувати кров, діє земне тяжіння. А що покійників транспортують лежачи на спині, то до приміщення для розтинів вони дістаються білими, як гейші, кров відливає від обличчя, грудей, верхньої частини ніг.

— Та коли бачиш їх тут. — Сеген має на увазі «у приміщенні для розтинів», — це зовсім інше почуття. Занадто сумно.

Він говорить так тихо, що я його майже не чую.

— Вони всі такі молоді. Наші діти. Ставиш собі запитання: а воно того варте?

У приміщенні для розтинів є кілька драбин на роликових коліщатах і з платформами зверху. Я думала, що збираються ремонтувати стелю.

— Ні, вони потрібні для перспективи, — каже Стоун.

Щоб у кадр вмістилося все тіло, фотографам, які документують розтин, доводиться підійматися високо нагору. Мені здається, що з війною все дуже схоже. Зблизька можна побачити тільки цяточки світла, як кажуть. Тільки відступивши подалі, щоб мати можливість охопити поглядом усю картину разом, можна зрозуміти, чи варта, чи виправдовує вона необхідність гасити окремі цяточки. Просто зараз мені важко осягнути всю перспективу. Уявити драбину потрібної висоти складно. 

Подяки

Ця книжка розпочалася з електронного повідомлення від читача. Його звати Бред Гарпер, він — військовий патологоанатом у відставці. Під час листування я згадувала, що в мене була ідея написати книжку про військову науку, але припустила, що брак доступу до інформації стане на заваді. Чи все ж спробувати? Гарпер наполягав, що треба спробувати. Він звозив мене до військового моргу в Довері, де познайомив з колегами. Ми з ним відвідали Університет охорони здоров’я військовослужбовців, щоб провідати Шерон Голланд, з якою він дружить. А в неї є купа зв’язків у світі військової медицини. Після моїх слів, що одна з тем, про які я хотіла б написати, — травма геніталій, Голланд не здригнулася. Вона зняла слухавку і зателефонувала Джеймсові Єжору з Центру Волтера Ріда.

— Привіт, Джиме, а ти не міг би пустити цю письменницю подивитися на якусь операцію?

Єжор погодився. Але йому треба було спитати дозволу в пацієнта. Я була майже певна, що дістану першу відмову.

— Агов, капітане Вайте, можна одна незнайома вам письменниця подивиться, як я буду вас оперувати?

Але Вайт також погодився.

Так воно й пішло. Знов і знов, коли найпростішою і раціональною відповіддю мала бути відмова, люди погоджувалися.

Гей, Джеррі Леме, постійно заклопотаний технічний директор Лабораторії медичних досліджень підводного флоту, ви не могли б знайти когось, хто б дозволив мені на кілька днів відвідати підводного човна з «Трайдентами» на борту? А якщо для залагодження цього питання знадобиться чотирнадцять місяців і понад дві сотні електронних повідомлень? Лем погодився.

Крісе Бонере і Нейтане Мюррею, а можна це буде ваш підводний човен «Теннессі»? А якщо я буду тинятися поміж пусковими шахтами ракет, не маючи допуску безпеки? Так, відповіли вони. Не забудьте взяти блокнот та безглузді запитання. Виженіть Кедровскі з його койки. Створіть нам щоранкову чергу в гальюн.

Привіт, Марку Ріддле, можна я приєднаюсь до вас у Кемп-Лемоньє, Джибуті, навіть якщо вам доведеться мене супроводжувати цілими днями протягом тижня? А потім чи не погодитеся витратити кілька вихідних на мій рукопис?

Агов, Ранді Коатсе, агов, Ріку Редетте! Я чула, ви дещо випробовуєте на померлих. Можна до вас?

Агов, Кіте Лавелле, агов, Еріку Фоллоне! Можна мені взяти участь у симуляціях бойових дій, хоч я й не належу до військових?

Знов і знов я очікувала почути «ні», але чула «так». Ці чудові люди ризикували репутацією. Вони витрачали час, якого їм завжди бракує. Вони відверто говорили про речі, які зручніше обходити. За все це і всім вам я дуже глибоко, шанобливо, зворушено вдячна.

Я не маю медичної чи військової освіти. Отже, коли я з’являлася десь серед медиків чи військових, моє невігластво повинно було їх дратувати та примушувати витрачати на мене забагато часу. Тому я дякую людям за години, впродовж яких вони пояснювали мені свою