BooksUkraine.com » Детективи » Темні таємниці 📚 - Українською

Читати книгу - "Темні таємниці"

236
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Темні таємниці" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: Детективи / Бойовики. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 62 63 64 ... 69
Перейти на сторінку:
мова. Місцевим, у Луцьку, навіть у Шацьку досить було мати бажання, аби не прирікати наше село на повільну смерть. Для цього треба небагато: інтерес, трішки грошей. Усе інше зробить матір-природа. Вона тут унікальна, я вже казала вам.

– І далі що?

– А те саме. Усім начхати на нас і таких, як ми. Піщане навіть відрізали від транспортного сполучення. Бач, не вигідно. Кого тут возити, діди з бабами. Не знають, навіть уявити не годні: тутешні діди з бабами здоровіші й молодші за свій реальний вік щонайменше років на десять. Можуть бути корисними, їх, нас усіх, не можна списувати з рахунків. Як би це зараз не прозвучало, нас почали повільно вбивати.

Ольга сповзла з ліжка, стала на рівні, виклично подивилася Тамілі в очі.

– Прозвучало саме так, як треба. Зараз пояснили, чому почали вбивати ви.

2

Чотар отямився на підлозі.

Спершу не зрозумів, де він. Під стелею тьмяніла лампочка на дроті. Під ним – обтягнутий дерматином мат із тих, що були в школі його дитинства на уроках фізкультури. Поворухнувшись, відчув кайданки на заведених за спину зап’ястках. Спробував покрутити головою й переконався: у місці, куди його закинули, крім підстеленого мата, нема нічого, включно з вікнами.

А ще Вадим спіймав себе на недоречній у його ситуацій думці.

Він виспався.

Як і чому відключився, згадати не міг. Щось пов’язане зі смачною холодною водою. Проте на той момент він справді валився з ніг від утоми. Скільки так полежав, на який час його вимкнуло – не має значення. Важливіше, організм отримав нехай невелику, але все ж можливість перезавантажитися.

Розірвати кайданки Чотар не міг, та й не збирався марнувати сили. Кілька років тому вже опинявся в схожій ситуації. Тільки тоді його тримали на голій підлозі в темній кімнаті, час від часу били, він навіть сам почав підставляти голову під удари, аби швидше зомліти. Та між серіями екзекуцій із ним розмовляли.

Якщо розрахунок правильний, незабаром на розмову прийдуть і сюди.

Навіть здогадувався хто.

Не помилився.

Рипнули двері, почулися кроки, потім голос Макара Гнатюка:

– Очухався, бачу.

– Тобі яке діло… Підарас.

Чотар не збирався обзиватися, принаймні не так одразу. Вихопилося мимовіль, бо не знаходив іншого слова. Але Гнатюк образився й розізлився водночас. Підступив упритул, коротко замахнувся, уцілив Вадимові носаком берця між ноги.

Крику бранець не стримав.

З досвіду знав: гратися в героя з катівень не треба, ніхто не оцінить. Коли боляче – треба горлати. Чотар завив, оглушивши себе самого. Знову хряснули двері, хтось забіг, голосно запитав:

– Що тут?

– Вийди і зачини двері! – гаркнув Гнатюк.

Наказ виконали. Чотар застогнав, але вже тихіше – різкий біль згасав.

– Культурно поводься, – порадив Макар. – Ми тут не любимо, коли отак лаються.

– Виховані? Буває, – вицідив Вадим. – Потерплю. Хоч слів своїх не забиратиму. Ти вже почув мою думку про себе.

– Та мені однаково.

Гнатюк переступив через лежачого, хоч міг обійти. Пройшов у куток, узяв звідти табурет, який Вадим не розгледів зі свого місця, примостив поруч із бранцем. Важко присів, глянув згори вниз.

– Я ж можу про тебе ще не так сказати. Чесне слово, ви з подругою створили нам купу проблем. Мені особисто, як на те пішло.

– Та розумію.

– Ні хріна ти не розумієш! – вигукнув Гнатюк, знову копнув лежачого, але тепер легенько. – Я тут відповідаю за безпеку. Загалом за все забезпечення, але й за безпеку також. Тож повинен узяти відповідальність за тебе. А вибору, Чотарю, ти мені не лишаєш.

– Тобто?

– Сам усе розумієш. Накажеш тримати тебе тут на сталевому ланцюгу, поїти-годувати до кінця твого життя?

– Нас шукатимуть.

– Не сміши. Хіба інших не шукали? Чотарю, мені платять у тому числі за вміння прибирати після всього. Ваші речі з готелю заберуть. Машину подружки ти взяв раніше, свідки є. Куди ви подалися й де поділися – питання відкрите. Потім вас обох знайдуть у цій же машині. Де – не придумав ще, але скоро придумаю. Ну хіба чергова автокатастрофа когось в Україні здивує?

– Міг би трупи на прокляту дорогу підкинути.

– А, сподобалося? Тільки ж повторюватися не треба. Я взагалі поки припиню ту легенду розкручувати. Хоча, бач, народу подобається. Тягнуться, ведуться людці, мов медом намащено. Ох, як любить наш народ тікати від реальності.

Особливо тепер, коли війна.

– Ти й на війні спекулюєш?

– Чотарю, народ утомився! Утомився, чуєш?! У страшні казки завжди вірили, а нині й поготів, коли реальне життя страшніше. І потім, хто ведеться… Ті, кому жити не цікаво.

– Але й помирати не готові.

– Знаєш, то вже філософське питання. Якщо хтось начитався про прокляту дорогу й хоче пройтися нею, має готуватися. Мусить зрозуміти й прийняти: прогулянка може погано скінчитися. Це як на війну йти.

– Знову війна?

– Подумай сам. Пішов ти добровольцем, бо хочеш стати героєм. Тільки живим героєм, Чотарю, живим. Коли хтось іде туди, де стріляють, чомусь не думає – одного разу підстрелять його. Загинуть усі, але не я. Усі помруть – я залишуся. Тут така сама психологія.

Вадим закректав, поворушився, розвернувся, аби краще бачити Гнатюка.

– Згоден, на твої казочки хоч про прокляту дорогу, хоч про упирів, хоч про паралельні світи ведуться не найрозумніші. Так, є загальна потреба втекти від життя чимдалі. Особливо у великих містах. Але тобі і всім вам тут ніхто не дав права розпоряджатися життями цих людей. Хай не найрозумніших, проте живих, зі своїми слабкостями, помилками, поглядами, планами.

– Не хочу з тобою про це говорити.

– Та звісно, бо нема доводів на твою користь, – Чотар уже говорив упевнено. – Зате я можу дещо тобі розказати. Помилився, облажався, послухав Ольгу, тому й попхався в Піщане отак, проти ночі. Але не слухати її теж не міг. Мама доньку шукає, її не зупинити. Аби не твій фінт із таксистом, я б діяв інакше.

– Поки нічого не розумію. Белькочеш щось…

– Сьогодні зранку Ольга Барва нерозумно постукалася до твоєї хитрої спільноти в соцмережі. Ще два дні тому ти дізнався: дівчину Яну, яка попалася в тенета і яку ви тут тримаєте, активно шукає матір. Їй допомагає мент – пенсіонер, та не останній свого часу опер. Суміш гримуча, «коктейль Молотова» за ефектом, – Вадим перевів подих. – Спершу ти особисто переконав і навіть довів: Яна з другом були в Піщаному, але пішли звідси. Чесно? Я повірив. Але потім випала нагода отримати від одного молодого колеги боржок у вигляді недоступної

1 ... 62 63 64 ... 69
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темні таємниці», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Темні таємниці"