Читати книгу - "Матінка Макрина"

Коморовський аж до берега тягнув її неживу, так само було і з другою, Авґустиною Романовською, яку, своєю чергою, замучив Василевський. Закопали їх одразу ж на березі, в оточенні попів, які насміхались і глумилися над благословенними рештками, мовляв, видно, уніатки такі огрядні, що на поверхні не втримуються, а від ваготи йдуть на дно; євреї, навпаки, плакали за ними, а ми, відновивши трохи подих, душі сестер наших ввірили Господу Богу. Коли вірні Господа, а може, і добрі євреї відкопали їх поночі й поховали десь із почестями, в освяченій землі, москалі, які раніше приходили до нашої в’язниці насміхатись і вимагати гроші на горілку за те, що вони цих двох добрих жінок поховали замість кинути їх собакам, тепер прийшли знову, розлючені, і глумилися: Диявол їх забрав, диявол з мотикою прийшов і трупи викопав, щоби цілком їх до пекла вкрасти. Врешті, коли на п’ятій і шостій купелі морози вже взялися такі, що від тонких уламків криги в нас були скалічені горла, шиї та щоки, євреї, які щоразу висипали на берег, так лаяли Скрипіна, що він урешті-решт наказав зупинити топлення. Вже не вперше й не востаннє під час нашого мучеництва вони виявилися такими милосердними, тож нехай і Господь проявить до них своє милосердя, наверне їх і спасе!

Розділ XVI

Наступними днями увесь Рим був як накручена пружина. Ще перед приїздом імператора радісний панотчик потирав руки, що начебто жоден римський князь не погоджується винайняти Ніколаю свій палац для помешкання, і він, злий, як оса, мусить зупинитися у власному посольстві. Отець Ієронім, — казав він, — давно вже мав проповіді, що у світі духовна війна точиться з незапам’ятних часів, перший її розділ — війна архангела Михаїла з Люцифером, а остання — Святого Отця із царем! Тож стежмо за цією війною! О четвертій ранку в суботу я прокинулася посеред ночі у своїй келії, немовби дрож пішов по мурах, по кістках, немовби від цього крижаного подиху в усіх дзбанах на всіх умивальнях, у всіх відрах усіх кухонь Риму водночас на воді утворилися тоненькі кружальця льоду; і я знала: Ніколай, сибірський імператор у соболевій шубі, повелитель підданих, що гинуть у вічних снігах, прибув до Вічного міста. Оніміла, лежачи на сіннику, під заплющеними, вкритими морозяним подихом повіками, я бачила цю голову, як вусате яйце над двома жовтками золотих еполетів, викапаний Вінч, я бачила його, вдягненого в гусарський мундир, обвішаного петлицями, як шинка шнурками, чула дзвін орденів на грудях без серця! Я бачила, — потім мені панотчик усе це розповів, а я з люб’язності не перебивала, але ж я бачила це так, немовби там була, — як він іде сходами до Сікстинської капели і що не крок, то цими орденами дзвенить, наче на грудях у нього цілі ряди заморожених язиків, вирваних у сибірських каторжан, а далі одна зала і друга, і третя, всюди мальовидла, святі образи, всюди ангели та святі, і жовті ліхтарі, і кардинальські мантії, а де він не прийде, там дзеркала втрачають свій блиск, а де зупиниться, там мармур кришиться під стопудовим каблуком, але коли він зупинився перед великими дверима, через які вийшов Папа в усій своїй пишноті, то й Ніколай знітився, і йому немовби ангел залізним прутом шию до землі пригнув, він схилився й поцілував у руку Святого Отця. А той поклав йому руки на плечі й дарував йому Христовий поцілунок. Добрі речі, думаю я, перевертаючись на сіннику, Намісник Христа цілує намісника Юди, добрі речі, кінець світу близько! Було два стільці, — розповідав мені панотчик, який чув від когось, а той від когось іншого, а той від котрогось із кардиналів, — один для московського імператора, другий для англійського кардинала, якого Папа хотів мати збоку; Ніколай почав правити різні світські люб’язності, але цим тільки прогнівив Папу, який його раптом перебив і каже: «Досить марнувати час, порозмовляймо про важливі речі. Тільки поволі говори, щоб я все зрозумів. Мені недовго жити зосталось, кожної миті я можу постати перед Ісусом зі звітом про своє життя та пастирство, але й тебе Господь може швидко прикликати. І що тоді? Що? Як ти поясниш переслідування Його Церкви в бідній Польщі, га?». Ніколай, кажуть, заплакав, сльози в нього котяться по щоках великі, як горох, у вуса всякають; він цілує Папі руки, поли сутани і каже: «Ославили мене перед Вашою Святістю!», — ну, тут я вже не перебивала панотчика й не казала, що ніяких планів там не було, москаль тільки крізь зуби просичав, мовляв, усе це порожні плітки; нехай панотчика тішить думка, що імператор плакав, — а тоді Святий Отець каже, що має в матінці свідоцтво непомірних жорстокостей, яких зазнають католики під імператорським скіпетром. І заходився Ніколай звиватися, лаятися, що ошукали його, підняли на сміх, що Семашко лотр і каналія, що з іншими він зловжив його довірою, а Папа чекає. І чекає. Накидав імператор вогню-блискавиць, важко дихає, після чого почув лише таке: «Ось власні справи твої, двадцять шість указів проти католиків, візьми ці папери на Суд Божий». І дають йому рулони зі звірячими московськими законами. Прийняти він їх не захотів, немовби ті папери палили його живим вогнем, немовби йому в руки розпечене вугілля сипали. Коли через годину й п’ятнадцять хвилин двері до папських зал відчинилися, випав з них Ніколай згорблений, втягнувши голову в шию, як розлючений бугай, через усіх гвардійців пролетів, не озираючись, поки не випав на площу Святого Петра, зовсім про свою карету забувши, до якої він мусив повертатися, як стріпаний[89]. Панотчик усміхнувся, присів, складки на сутані вигладив. Поліз за мішечком, якого знову не виявилось у кишені, махнув рукою та каже далі, а з обличчя його радість не сходить, неначе зараз він встане й піде в танок: Ніхто з товариства його не провідав, ніхто не влаштовував жодних приготувань, авжеж, Папа наказав люб’язно його приймати, але нікуди не запрошувати, а тому він у посольстві сидів самотній, як горобець на даху, лаяв власного посла за те, що приготував йому помешкання сумне, як могила. Жоден князь, жоден римський кардинал до нього не прийшов, окрім Ламбрускіні, бо той мусив зі службового обов’язку, — то йому начебто цар плакався, що Папа вважає його поєднанням Калігули та Нерона. Що країна велика, а він про все знати не може,