Читати книгу - "Пісня Сюзанни. Темна вежа VI"

Вона подивилися в напрямку тих дверей, закусивши губу в сум’ятті, яке в будь-який момент від чийогось грубого слова чи грізного погляду могло перерости в паніку.

Нагорі вона перебувала трохи довше, ніж годину, і за цей час післяполуденна сонна атмосфера у холі встигла розвіятись. Півдюжини таксі одночасно під’їхали до готелю з «Ла Гвардії» й «Кеннеді», а також автобус із японцями з аеропорту «Ньюарк».[78] Рейсом із Саппоро прибули п’ятдесят пар туристів, для яких було зарезервовано апартаменти у готелі «Плаза-Парк». І тепер у холі стрімко більшало балакучого люду. Більшість із них мали темні, розкосі очі й блискуче темне волосся, з їхніх ший звисали на ремінцях якісь довгасті штучки. Раз у раз хтось із них піднімав таку штучку і на когось цілився. Одразу ж відбувався сліпучий спалах, сміх і вигуки: «Домо! Домо!»[79] Перед стійкою вишикувалося три черги. До красивої жінки, котра вписувала Мію в спокійніший час, тепер приєдналися ще два клерки, і всі троє працювали, мов навіжені. Від високої стелі холу відбивалися сміх і суміш балачок якоюсь дивною мовою, що нагадувала Мії пташине цвірінькання. Смуги дзеркал ще додавали збентеження, заповнюючи хол удвічі більшою кількістю народу, ніж його там було насправді.

Мія розгублено зіщулилася, не знаючи, що їй робити.

— По черзі! — вигукнув клерк-реєстратор і дзеленькнув дзвоником. Цей звук, ніби срібною стрілою, прохромив її збентежений мозок. — Дотримуйтесь черги; будь ласка!

Усміхнений чоловік — зализане, немов приклеєне до черепа чорне волосся, жовта шкіра, розкосі очі за круглими окулярами — з отим довгастим палахкотливим предметом у руках підскочив до Мії. Мія напружилась, готова його вбити, якщо він атакуватиме.

— Ви мозете зняти мене з моя зінка?

Чоловік простягнув їй своє палахкотливе знаряддя, пропонуючи взяти його до рук.

Мія сахнулася, гадаючи, чи не на радіації воно працює, чи не зашкодить воно її малюкові.

— Сюзанно! Що маю робити?

Нема відповіді. Звісно, що нема, як вона могла очікувати на допомогу Сюзанни після того, що недавно відбулося, але ж…

Усміхнений чоловік ніяк не вгавав, не переставав наставляти на неї ту свою штуку. Вигляд він мав трішечки зачудований, але все ще безстрашний.

— Зробіте нам насе фото, будь раска? — Він тицьнув довгастий предмет їй у руку. Відступив назад і обняв леді, яка виглядом абсолютно не відрізнялась від нього, окрім її зачіски — чорне волосся звисало чубком їй на лоба, і Мія ще подумала, що це за хвойдівська стрижка. А круглі окуляри в неї були точнісінько такі самі.

— Ні, — промовила Мія. — Ні, благаю прощення… ні.

Паніка підступила до неї впритул, розжарена, вона вихрилася й булькотіла просто перед її очима

(Зробіте нам насе фото, ми вбивати васе дитя)

і Мія імпульсивно хотіла вже було кинути довгасту річ на підлогу. Але ж вона могла розбитися й випустити в повітря ту чортівню, що живила цю палахкалку.

Натомість вона її обережно поклала, вибачливо посміхнувшись здивованій японській парі (той чоловік так і обіймав свою дружину), і похапцем рушила через хол у бік крамнички. Навіть музика змінилася, замість колишніх заспокійливих мелодій, піаніно тепер видавало різкі, дисонуючі звуки, різновид музичного головного болю.

— Мені потрібна сорочка, бо ця вимазана в кров. Візьму сорочку, а тоді вирушу до Діксі-Піґ на розі Шістдесят першої вулиці й Лексингворт… Лексингтон, тобто Лексингтон-авеню… і там народжу собі дитину. Я народжу дитину, і все це сум’яття закінчиться. Я згадуватиму цей свій страх зі сміхом.

Але у крамничці теж було повно народу. Японки роздивлялися сувеніри і наввипередки між собою щебетали тією своєю пташиною мовою, поки їхні чоловіки стояли в черзі на реєстрацію. Мія побачила полицю з різноманітними сорочками, але й там теж товпилися японки, вибирали. І тут також була черга до каси.

— Сюзанно, що маю робити? Ти мусиш мені допомогти!

Нема відповіді. Вона була поряд, Мія її відчувала, але допомагати не збиралася. «А й справді, — напливла думка, — хіба я на її місці діяла б інакше?»

Ну, можливо, й інакше. Щоправда, заради цього дехто мусив би запропонувати їй якусь винагороду, проте…

— Єдина винагорода, якої я від тебе бажаю, — це правда, — холодно мовила Сюзанна.

Хтось торкнувся спини Мії, котра заціпеніло стояла в дверях крамнички, і вона обернулася з задраними вгору руками. Якщо там якийсь її ворог або ворог її малюка, вона видряпає йому очі.

— Перепросую, — звернулася до неї усміхнена чорноволоса жінка. Як і той чоловік, вона тримала в руках довгасту палахкалку. Посеред цієї штуки було кругле око, і воно дивилося на Мію. В ньому вона побачила власне обличчя, маленьке, похмуре, насторожене. — Ви зробіте нам фото, будь раска? Зробіте фото мене і мій друг?

Мія не могла второпати, про що говорить ця жінка, чого вона від неї хоче, на що здатна та її палахкалка. Вона розуміла одне: тут занадто багато людей, вони всюди, це справжнісінька божевільня. Крізь вітрину крамнички вона побачила перед фасадом готелю такий самий безлад. Жовті й довгі чорні машини з вікнами, крізь які нічого не видно (хоча люди, котрі сиділи всередині цих машин, напевне, все могли бачити), і ще якась величезна срібляста машина стояла й гарчала біля хідника. Двоє чоловіків у зеленій уніформі метушились на вулиці, дмухаючи у срібні свистки. Ще щось почало голосно торохтіти десь неподалік. Мія, котра ніколи не чула відбійного молотка, подумала, що це гатить скоростріл, але ніхто надворі не впав на тротуар, навіть переляку ніхто не проявив.

Та хіба вона зможе дістатися до Діксі-Піґ самотужки? Річард П. Сейр сказав, що Сюзанна неодмінно допоможе їй знайти дорогу, але Сюзанна вперто мовчала, а сама Мія була на межі цілковитої втрати самоконтролю.

Сюзанна заговорила знову.

— Якщо я тобі трохи допоможу — проведу тебе до спокійнішого місця, де ти зможеш віддихатись і врешті зробити щось зі своєю сорочкою, — ти відповіси мені прямо на деякі питання?

— Про що питання?

— Про дитину, Міє. І про її матір. Про тебе.

— Я вже відповіла!

— Не думаю. Не думаю, що ти елементарніша, ніж… ну, ти не елементарніша за мене. Мені потрібна правда.

— Навіщо?

— Мені потрібна правда, — повторила Сюзанна і знов замовкла, не реагуючи на жодне з наступних запитань Мії. А коли до Мії звернувся черговий усміхнений чоловічок з черговою палахкалкою, нерви її не витримали. Їй здалося, що зараз вона вже не спроможна самотужки пройти навіть холом готелю, а що вже казати про те, щоб подолати весь шлях до того місця, до