Читати книгу - "Втрата"

— Або я, — погодилася вона.

— І знову ж таки, навіщо це було комусь робити? — запитала Ведмор, досі не переконана.

— Не уявляю собі навіщо, — сказала Синтія. — Це взагалі не має сенсу. Але, ви знаєте, в нашому домі хтось-таки був. Ви повинні мати про це запис. Ми викликали поліцію, вони сюди приходили і напевне подали рапорт.

— Капелюх, — промовила Ведмор, не в змозі усунути скептичні нотки зі свого голосу.

— Авжеж, капелюх. Я покажу вам його, якщо хочете, — запропонувала Синтія. — Ви хочете його побачити?

— Ні, — сказала Ведмор. — Я вже бачила капелюхи раніше.

— Поліція вирішила, що ми ідіоти, — сказала Синтія.

Ведмор пустила ці слова повз вуха. Схоже, для цього їй довелося докласти певних зусиль.

— Місіс Арчер, — сказала вона. — А вам раніше не доводилося бачити кар’єр Фела?

— Ні, ніколи.

— Навіть малою дівчинкою? Навіть у підлітковому віці?

— Ні.

— Можливо, ви там були, але просто не усвідомлювали, де ви є? Можливо, ви були з кимось у машині, й машина зупинялася десь поблизу цього місця?

— Ні, я ніколи там не була. Адже подорож туди забирає не менш як дві години. Навіть якби якийсь хлопець і я захотіли зупинити десь машину, то навряд чи добиратися до такого місця аж дві години.

— А як щодо вас, містере Арчер?

— Щодо мене? Та ніяк. І двадцять п’ять років тому я навіть не знав нікого з родини Біджів. Я родом не з цієї місцевості. Лише в університеті я познайомився з Синтією, і від неї довідався про те, що трапилося з її родиною.

— Послухайте-но, — сказала Ведмор, — хитаючи головою. — Це мене дещо непокоїть. Лист, написаний у вашому домі, на вашій друкарській машинці, — вона подивилася на мене, — приводить нас до того самого місця, де був знайдений автомобіль вашої матері, — вона подивилася на Синтію, — через двадцять п’ять років по тому, як він зник.

— Я вже вам пояснила, — сказала Синтія. — Хтось тут був.

— Знаєте, хоч би хто тут був, він не намагався заховати цю друкарську машинку, а ваш чоловік намагався.

Я сказав:

— Чи слід мені вимагати присутності мого адвоката, коли ви ставите мені ці запитання?

Ведмор облизала язиком внутрішню поверхню своєї щоки.

— Думаю, ви самі повинні себе запитати, чи потрібен вам адвокат.

— Ми тут жертви, — сказала Синтія. — Мою тітку знайшли вбитою, ви знайшли автомобіль моєї матері в озері. А ви говорите з нами — говорите зі мною, — так ніби ми злочинці. Але ми не злочинці. — Вона похитала головою з виразом роздратування. — Це дуже, дуже схоже, що хтось інший усе це спланував, спланував із метою створити враження, ніби я збожеволіла абощо. Той телефонний дзвінок, хтось підкинув капелюх мого батька в дім, цей лист, надрукований на нашій машинці. Невже ви не розумієте? Хтось вочевидь хоче навіяти вам думку, що я починаю втрачати здоровий глузд, що те, що сталося зі мною в минулому, примушує мене робити ці дивні речі, уявляти, ніби те, що відбулося колись давно, відбувається тепер.

Язик Ведмор, кінчик якого випинав одну щоку, тепер почав випинати другу. Нарешті Ведмор сказала:

— Місіс Арчер, а ви коли-небудь думали, що вам треба з кимось поговорити? Про цю атмосферу змовництва, яка ніби завихрюється навколо вас.

— Я ходжу до пси… — Синтія урвала себе.

Ведмор усміхнулася.

— Усе це вельми скидається на бульварний детективний роман, — сказала вона.

— Гадаю, на сьогодні досить, — втрутився я.

— Я певна, ми ще продовжимо цю розмову, — промовила Ведмор.

І ми справді продовжили її дуже скоро, бо невдовзі виникла така необхідність. Відразу по тому, як вони знайшли тіло Дентона Ейбеґнела.

Думаю, я був певен, що коли буде якийсь поступ у пошуках чоловіка, якого ми найняли знайти родину Синтії, то спершу ми почуємо про нього від поліції. Але я слухав радіо в нашій кімнаті для шиття чи то кабінеті, слухав досить-таки неуважно, аж поки з гучномовця до мене долинули слова «приватний детектив». Я простяг руку і збільшив гучність.

«Поліція знайшла автомобіль цього чоловіка на паркувальному майданчику біля Стемфордського торговельного центру, — повідомив диктор новин. — Дирекція звернула увагу на те, що автомобіль стояв там протягом кількох днів, і коли вони повідомили поліцію, то сказали, що його номери збігаються з номерами машини, що належить чоловікові, якого поліція розшукує приблизно стільки часу, скільки той автомобіль стояв там. Коли відкрили багажник, то в ньому знайшли тіло Дентона Ейбеґнела, якому був п’ятдесят один рік. Він помер від удару тупим предметом по голові. Поліція переглядає відеофільми служби безпеки торговельного центру, сподіваючись знайти там щось корисне для свого розслідування. Поліція відмовилася від коментарів щодо мотиву вбивства і щодо того, чи пов’язане воно з діяльністю якоїсь банди».

Пов’язане з діяльністю якоїсь банди… Якби ж то тільки.

Я знайшов Синтію в далекому кінці двору, вона просто стояла там, засунувши руки в кишені своєї вітрівки, дивлячись назад, на дім.

— Мені треба було вийти, — сказала вона, коли я підійшов до неї. — Усе окей?

Я розповів їй про те, що почув по радіо.

Я не знав, якої реакції від неї сподіватися, й не вельми здивувався, коли Синтія майже не зреагувала на мої слова. Вона досить довго мовчала, а тоді сказала:

— Я починаю відчувати себе заціпенілою, Тері. Я більше не знаю, що мені відчувати. Що відбувається навколо нас? Коли цьому настане кінець? Коли ми зможемо повернутися до нормального життя?

— Я тебе розумію, — сказав я, обіймаючи її. — Я тебе розумію.

Насправді Синтія не жила нормальним життям відтоді, як їй виповнилося чотирнадцять років.

Коли Рона Ведмор з’явилася знову, вона відразу перейшла до суті.

— Де ви були того вечора, коли зник Дентон Ейбеґнел? Того вечора, коли він звідси пішов, у той вечір, коли про нього востаннє чули? Скажімо, близько восьмої?

— Ми вечеряли, — сказав я. — А потім поїхали навідати тітку Синтії. Вона була мертва. Ми викликали поліцію. Були з поліцією майже весь той вечір. Тож, гадаю, що поліція стане нашим алібі, детективе Ведмор.

Уперше Ведмор здавалася спантеличеною і вибитою зі своєї гри.

— Так, я мусила про це пам’ятати, — сказала вона. — Містер Ейбеґнел заїхав на той паркувальний майданчик о восьмій годині три хвилини, так принаймні зазначено на квитанції, що була наліплена на панель приладів.

— Отже, — холодно сказала Синтія, — принаймні тут нас не спіймаєте на гачок.

Коли Ведмор попрямувала до дверей, я запитав у неї:

— Чи знайшли вони якісь папери в Ейбеґнела? Яку-небудь записку, порожні конверти?

— Наскільки мені відомо, там не було нічого, —