Читати книгу - "Енн із Шелестких Тополь"

Енн кинулася вниз. Зі своєї кімнати стривожено визирала Ребекка Дью. Енн дала їй знак повернутися.

— Хтось стукає в парадні двері, — замогильним голосом проказала Ребекка Дью.

— Ні-ні, Ребекко, мила, усе добре. Тобто, боюся, що все погано. Так чи так, це лише Джарвіс Морроу. Я побачила його з бічного вікна моєї башти й думаю, що він хоче поговорити зі мною.

— Джарвіс Морроу! — мовила Ребекка Дью, вертаючись до себе й зачиняючи двері. — Це була остання крапля!

— Джарвісе, що сталося?

— Дові не прийшла, — мовив сам не свій від хвилювання Джарвіс. — Ми кілька годин прочекали… пастор… мої друзі… і Джулія з вечерею… а Дові не прийшла. Я чекав її в кінці стежки, поки ледь не здурів. До будинку йти не наважився, бо не знаю, що сталося. Цей старий катюга, Франклін Весткот — може, він повернувся? Чи тітка Меггі її замкнула? Та я мушу знати. Енн, піди у В’язовий Гай і дізнайся, чому Дові не прийшла.

— Я піди? — недовірливо й граматично неправильно запитала Енн.

— Так, ти. Мені більше нема кого просити — лише ти знаєш про весілля. Енн, допоможи. Ти завжди нас підтримувала. Дові каже, що ти єдина її справжня подруга. Ще не пізно — зараз тільки дев’ята. Піди.

— Щоб мене зжував бульдог? — насмішкувато поцікавилася Енн.

— Цей старий пес! — зневажливо мовив Джарвіс. — Він і на волоцюгу не гавкне. Ти ж не думаєш, наче я боюся пса? До того ж, на ніч його завжди замикають. Просто я не хочу створювати Дові зайвих клопотів, якщо вони про щось довідалися. Будь ласка, Енн.

— Здається, виходу в мене немає, — безнадійно стенула плечима Енн.

Джарвіс довіз її до стежки перед В’язовим Гаєм, та Енн заборонила йому йти разом із нею до будинку.

— Ти сам сказав, що коли пан Весткот повернувся, це може тільки ускладнити становище Дові.

Енн квапливо рушила довгою стежкою між дерев. Небом линули хмари; подеколи крізь них пробивався місяць, та здебільшого довкола було моторошно темно, і дівчина боялася ймовірної зустрічі із псом.

В’язовий Гай теж був зовсім темний: світилося тільки в кухоннім вікні. Бічні двері Енн відчинила тітка Меггі — старезна сестра Франкліна Весткота, зморшкувата, ледь згорблена жінка, що не могла похвалитися видатним розумом, хоч і була вправною господинею.

— Тітонько Меггі, Дові вдома?

— Дові в ліжку, — незворушно відказала тітка Меггі.

— У ліжку? Вона хвора?

— Та начеб і ні. Цілий день була сама не своя, а тоді після вечері каже, що втомилася, пішла й лягла.

— Я мушу поговорити з нею, тітонько Меггі. Лише хвильку. Я… хочу запитати в Дові дещо дуже важливе.

— Ну, то проходьте вже. Кімната праворуч, на другому поверсі, — тітка Меггі вказала Енн на сходи й перевальцем почовгала знову до кухні.

Уздрівши Енн, яка доволі нетактовно, одразу після квапливого стуку зайшла в кімнату, Дові сіла в ліжку. У світлі крихітної свічки було видно, що вона плаче, та її сльози тільки роздратували Енн.

— Дові Весткот, ти забула, що обіцяла нині ввечері узяти шлюб із Джарвісом Морроу — нині ввечері?!

— Ні… ні… — захлипала Дові. — Ох, Енн, я така нещасна! Який це був жахливий день. Ти не уявляєш, як мені було…

— Зате уявляю, як було сердешному Джарвісу — чекати тебе дві години на тій стежці під холодним дощем, — безжально відрубала Енн.

— Він… він дуже лютий?

— Зовсім трішки, — ядуче відказала Енн.

— Ох, Енн, я так злякалася. За всю ніч і повік не склепила. Я не змогла би… просто не витримала б цього. Енн, у такій втечі є щось ганебне. І я не мала б жодних подарунків… ну, може, всього кілька. І… і я завжди хотіла вінчатися в церкві, щоб бути гарно вбраною… у білій сукні й серпанку… і… і в сріблястих ту-у-уфельках.

— Дові Весткот, вилазь із ліжка — негайно! Одягнися й ходімо.

— Тепер… тепер уже пізно, Енн.

— Не пізно. Зараз або ніколи — ти мусиш розуміти це, Дові, якщо маєш бодай крихту здорового глузду. Джарвіс не захоче навіть розмовляти з тобою, якщо ти так його осоромиш.

— Ох, Енн, він простить мені, коли дізнається…

— Не простить. Я знаю Джарвіса Морроу. Він не дозволить тобі довіку бавитися його долею. Дові, ти хочеш, щоб я силоміць тебе витягла з ліжка?

Дові здригнулася й зітхнула.

— Я не маю сукні…

— У тебе з півдесятка гарних суконь. Надінь оту рожеву, тафтяну.

— І посагу не маю. Джарвісові рідні будуть глузувати з мене…

— Буде тобі й посаг, тільки згодом. Дові, невже ти цього не обміркувала?

— Ні… у тім-то й річ. Я щойно вчора ввечері замислилася… А тато… ти не знаєш мого тата, Енн…

— Дові, я даю тобі десять хвилин, щоб одягнутися!

Рівно за десять хвилин Дові була вбрана.

— Ця сукня ста… стає мені тісна, — ридала дівчина, доки Енн застібала на ній гачки. — Я ще сильніше погладшаю, і тоді Джарвіс мене роз… розлюбить. Я хочу бути висока, струнка й бліда, як ти, Енн. Ох, Енн, а що, як нас почує тітка Меггі?

— Не почує. Тітка Меггі порається на кухні, а ти знаєш, що вона глухувата. Ось твоє пальто й капелюх, а в цю сумку я склала сякі-такі речі.

— Ох, у мене серце калатає. Енн, я бридка?

— Ти красуня, — щиро відказала Енн. Гладенькі щічки Дові палахкотіли рум’янцем, а очі були ясні, попри всі нещодавні сльози. Та Джарвіс не бачив у темряві її очей; до того ж, він сердився на свою кохану, і впродовж усієї поїздки до міста був трохи набурмосений.

— На Бога, Дові, не дивися так налякано через те, що мусиш зі мною побратися, — докірливо буркнув він, коли дівчина вийшла з гостьової кімнати в домі Стівенсів. — Не плач, бо ніс розпухне. І поквапся: уже майже десята, а нам треба встигнути на поїзд об одинадцятій.

Дові повеселішала, щойно збагнула, що остаточно й навіки вийшла заміж за Джарвіса. На обличчі її з’явився вираз, котрий Енн у листі до Гілберта дошкульно охрестила як «медово-місячний».

— Мила Енн, усе це завдяки тобі. Ми ніколи цього не забудемо, правда, Джарвісе? Ох, Енн, прошу тебе, зроби для мене ще дещо. Скажи татові, що я вийшла заміж. Завтра надвечір він буде вдома… і хтось повинен йому сказати. Ти єдина зможеш переконати його й заспокоїти. Будь ласка, зроби все, щоб він простив мені.

Енн відчувала, що в цю мить її саму потрібно заспокоїти,