Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

Пан глянув та й зажурився: чого ця жінка не його? А кучер йому:

— Ви не журіться. Задушіть свою паню, а йому загадайте таке, щоб він не міг виконати. Та й візьмете цю жінку собі.

Пан прийшов додому, задушив паню та й кличе дурного до себе.

— Як ти зумів за ніч таку хату поставити, то зроби й таке: за день зрубай ліс, зори землю, засій просом, і щоб з того проса мені завтра кашу приніс на сніданок.

— Чого пан кликав? — питає жінка.

— Е, насівся пан на моє життя, — сказав дурний та й розповів, яку роботу дав йому пан.

— Лягай спати, — сказала вона.

Він заснув, а жінка махнула хусткою на всі штири сторони, і зразу зрубався ліс, виоралася земля, засіялося просо. Поки він устав, каша була вже готова.

Приходить дурний до пана, приносить кашу. Подивився пан на кашу та й каже:

— Яка була, але була певна паня, а тепер і такої нема.

А кучер йому:

— Може, він десь купив тої каші.

Пішли, подивилися — все зроблено, як пан загадав. Кучер радить панові:

— Най він піде на той світ та спитає вашого тата, де тато заховав гроші.

Та й знову прикликають дурного і посилають його на той світ.

Приходить він додому, а жінка питає:

— Чого хоче пан?

— Пан на моє життя насівся. Посилає на той світ, щоби спитати, де його тато гроші заховав.

— То нічо’, — каже жінка. Та й дає йому клубочок. — Бери цей клубочок та й кинь на землю. Куди він покотиться, туди йди і тримайся за ниточку.

Він так і зробив, пішов за клубочком. Але не сам пішов, бо пан з ним і кучера свого послав. Клубочок котився, а вони все йшли та йшли. Раптом клубочок завертівся на місці. З’явилися якісь люди.

— Чого ви тут такого гуркоту наробили? — спитали ті люди.

— Нам треба знати, де нашого пана тато.

— Він на роботі. Як маєш кого поставити замість нього, то він прийде.

— Най іде за нього кучер, — сказав дурний.

Ті люди забрали кучера, а старий пан прийшов на розмову.

— Гроші замуровані в мурі, — сказав він дурному. Сказав та й пішов, але поки він це сказав, кучером на тім світі вивезли сім фір дров.

Ідуть вони оба додому та й радяться: «Не будемо казати панові, що його татом на тім світі дрова возять, бо він нам не повірить. Скажемо, що там є все, що хочеш: і їсти, і пити, і райські пташки співають».

Прийшли вони, а дурний і каже панові:

— У вашого тата там є, що хочеш: і їсти, і пити, і райські пташки співають. Коби й вам так було, як йому.

Пошукали гроші в мурі. Гроші знайшлися. А пан усе банує, що не годен у дурного жінку забрати. А кучер знову радить панові:

— У нас є череда корів. Най він їх подоїть і молоко зварить у котлі. А тоді ми скажемо йому, най скочить у те молоко. Він дурний. Скочить та й звариться.

Приходить дурний додому та й каже своїй жінці:

— Насівся пан на моє життя.

І розказав їй, що загадав йому пан.

— То нічо’, — каже жінка. — Роби все, як каже пан, а перед тим, як будеш скакати в кипляче молоко, попроси, щоб пан тобі позволив об’їхати навкруг дому. Але не на доброму коні, а на лошаті, обпаскудженому курми. То нічого тобі в молоці не буде.

Приготував дурний молоко та й каже панові:

— Дозвольте мені взяти обпаскуджене курми лоша.

— Нащо тобі лоша? Бери доброго коня.

— Я хочу лиш на тому лошаті перед смертю проїхатися.

Об’їхав дурний на паршивому лошаті три рази навкруг дому, а тоді підійшов до котла з киплячим молоком та й скочив туди. Лиш тільки скочив, як молоко зразу викинуло його з котла, і був він живий, і багато кращий зробився.

Як побачили це пан з кучером, то й собі захотіли кращими стати. Скочили в молоко та й зразу зварилися. Лиш кістки заторохтіли у котлі. А дурний стояв та все мішав ті кістки у киплячому молоці.

Про хлопця, що нічого не боявся

Один чоловік мав два хлопці. Старший був май розумний, а менший май простий. Старший був дуже боязливий. Він уночі боявся пройти коло цвинтаря. А менший, хоч і був трохи дурненький, але не знав, що таке страх. Де йшов, то все казав: «Що б я робив, щоб боявся? Що б я робив, щоб мені страшно було?»

У сусідстві з тим чоловіком жив піп. Почув він, як хлопець каже: «Що б я робив, щоб я боявся, що б я робив, щоб мені страшно було?» І каже піп його батькові:

— Дай свого меншого до мене. Я навчу його страху, він буде боятися.

— Беріть, — погодився старий.

Піп узяв хлопця до себе, а він усе: «Що б я робив, щоб я боявся?»

— Будеш боятися. Сьогодні вночі треба йти в церкву і дзвонити, — каже піп, а сам подався звечора в церкву, вбрався у білий халат і сховався. Приходить хлопець уночі, лізе на дзвіницю, а піп вийшов і став на сходах. Хлопець кричить:

— Хто це? Злазь, бо як трутю, то на землі опинишся!

А піп стоїть. Той, недовго думаючи, як утрутив попа, то він так полетів на землю, що аж ногу собі зломив. Віддзвонив хлопець. А як злазив, то побачив, що хтось у білому лежить на землі. Він подумав, що воно вбилося, та й пішов додому. А попадя питає:

— Ти там батюшку не бачив?

— Ні, не бачив.

— То він же пішов перед тобою в церкву.

— Так то піп був у білому? Я йому кричав, щоб зійшов зі сходів, а він стояв і не слухав. То я його утрутив. Він упав і вбився.

Попадя приходить до сусіда і каже:

— Забирайте його додому, бо він он що зробив! Утрутив батюшку зі сходів, і батюшка ногу зломив.

Старий пішов за сином та й каже:

— Збирайся і йди у світ. Мені не треба розбійника такого. Іди й не кажи, чий ти.

Пішов син. Іде дорогою і говорить сам до себе: «Що б я робив, щоб я боявся? Що б я робив, щоб мені страшно було?» Доганяє його балагура. Він спинив і попросив підвезти, його взяли, бо місце було на підводі.

— Далеко їдеш? — запитав мужик, що їхав із балагурою.

— Хочу десь навчитися, щоб я