Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

зі мною, бо перед очима йому стоїть Сашко, і він хоче пам’ятати мене Сашком. Розтлумачив, де похована Галя, і признався, що і приятель його там… упокоївся. Відтак, я вирішила спершу віддати шану мертвим, а вже потім навідатися до тебе… Не знаю, що спонукало тебе прийти на кладовище саме тоді, коли там була я: Бог напоумив чи Химич нараяв, але… добре, що ми зустрілися не вдома. Поглянули одна на одну й розминулися, тому що там, біля Сашкової могили, я вповні збагнула, що в нашому шлюбі чоловіком була ти, а я вдовольнялася роллю догідливої, полохливої жіночки… Збагнула, що ми вже не рідні, а можливо, й ніколи не були рідними. Усвідомила, що ти не зрозумієш мене, не вибачиш мені й навіть не виявиш бажання побачити Улянку. Хіба що запитаєш: «Де гроші?» З презирливою міною кинеш: «Ну, і як тебе кличуть тепер?»

Відповідаю: кличуть мене Олесею, але прізвище в мене інше. Замешкую не в Москві, а в Україні. Гроші вклала в бізнес, який процвітає. Маю доню, яка любить мене над усіх. Коли Галя поїхала в Київ, я пояснила їй, що мама Галочка не повернеться до нас, бо в неї старенька тітка, зате я назавше зостануся з нею і буду їй відтепер мамою… На це вона пригорнулася до мене і сказала: «Ти й була мені мамою. А також Сашулечком».

Нині я просто мама — найласкавіша, найвродливіша, найщасливіша…

Щиро дякую тобі за те, що ти народила Улянку! Зичу й тобі щастя та гараздів! Ти сильна. Доможешся свого. Олеся».

Чайник зачортихався. Холодильник застогнав… Сутінки поприлипали до вікон, захихотіли: «Олеся… Олеся…» «Швидка» зайшлася криком (привезла якусь… на прю зі смертю). Білявка в чорному молитовно склала руки перед порожньою ямою. Волосся зашаруділо на голові.

— Та що ж це? — промимрила Вікторія. — Виходить, що я вийшла заміж… за бабу? Що десять років любилася з бабою? — і розсміявшись, змела зі столу листки, списані дрібним, жіноцьким почерком. А вслід за ними все, що було на столі: цукерничку, чай, хлібницю. Тупо проказуючи «З бабою! З бабою!», розбила об батарею кришталеву вазу, пнула холодильник, перекинула чайник з кип’ятком, побила об край стола всі чашки й тарілки, які потрапили їй під руки, й загукала до тиші, що шаснула за шафку: «Може, й мені треба лягти під ніж? Щоб стати чоловіком для Олесі?»

Впала знеможено на табурет і забасувала: «Ха! Ха! Ха!» А нареготавшись, тоненько заквилила: «Сашо! Ходи-но сюди! Покажися мені, сильній! Поцілуй мене, мужню-ю! Улянко, де ти сховалася? Біжи хутчій до мами, бо якщо знайду, відлупцюю…»

Наплакалася, наголосилася донесхочу й подалася в кладовку — шукати шнурок.

Знайшла… І, розбивши ополоником шибку, викинула надвір…

А через два місяці продала будинок і перебралася до Химича, в якого під час пологів (в іншому «храмі») померла дружина: доглядати сиріт. А може, й удівця.

Весталка

Ввімкнувши телевізор і втрапивши на якийсь «ток», я тут же плигаю на інший канал: мене нудить, коли так звані «зірки» (а по правді — метеоритні «дощинки», а то й осколки фужера, розбитого під час буцімто світської тусні) вихваляються «Києву й селам» своїми примхами чи вавками на причинному місці. Але однієї п’ятниці, потрапивши на «ток» «Двоє за чашкою чаю» (де другою з двох була телеведуча Валерія (Лєрка), а першою — Зоряна К.), я не лише витерпіла їхнє «токування» (вірніше, пікірування, закамуфльоване найчемнішими «вибачте — перепрошую» та зефірними посмішками), але й записала його на відео. Чому? Свого часу я трохи приятелювала з Ірусею — мамою Зоряни, жіночкою сліпучої вроди, третьою дружиною мого родича — кривого на одне око, трохи горбатого й абсолютно безталанного підприємця, який закохувався винятково в молодих красунь, котрих називав «зеленими соточками», тоді як всіх інших жінок — «потертими гривнями».

Забігаючи наперед, скажу, що Іруся обожнювала його цілих п’ять років і зосталася йому вірною навіть після того, як він залишив її заради свіжої «соточки». Але менше з тим, оскільки тепер він (за гріхи свої!) ледве совається з паличкою і кожну копійку поціновує як сотку.

Зорянці (Ірусиній доні від першого чоловіка) на час нашого знайомства заледве виповнилося чотирнадцять років, і ні її мама, ні, тим паче, я й гадки не мали, що колись вона буде зіркою першої величини на столичному небі. Якось (також за кавою) Іруся, пригасивши голос, сказала: «Може, хоч ти поясниш мені, чому до моєї малої липнуть не лише хлопці, але й старші чоловіки, причому здебільшого сановиті й багаті? Що в ній такого? Зграбна, миловидна. Але є й зграбніші, й вродливіші. Ні особливого розуму, ні помітних талантів. Добре вчиться, проте без захвату. Трохи танцює, трохи співає, трохи грає в шахи й волейбол. Не малюється, не ходить напівголою, не біснується по дискотеках, не кокетує. Чим вона їх приваблює?»

«Банальна історія. Мама-красуня заздрить успіхові своєї доні, — подумала я й знизала плечима: «Не знаю… Запитай чоловіка — може, він скаже»

Іруська скрушно зітхнула: «Ой, ні! Карпик не любить Зірку. Називає її «копійкою», вважає потаємною, хитрою. Чесно кажучи, я над усе боюся, що не сьогодні-завтра якийсь шмаркач або ж ловелас зі стажем вхопить її заміж, і я в тридцять чотири роки стану бабусею. Карпик цього не переживе…»

Але Зоряна виявилася хитрішою, ніж гадала мама: взагалі не вийшла заміж.

Ось вона. Я зупиняю відео й уважно розглядаю картинку. Зовсім не схожа на матір. Іруська була жіночкою народнопісенної вроди, любила квітчасті сукні й прикраси з бірюзи, а доня — великосвітська пані європейського штибу. Дуже багата. Дуже вродлива. Зодягнена вишукано, але не претензійно: суперелегантний сірий костюм (спідниця-міні), сніжно-біла блуза з крихітною краваткою-метеликом, маленькі сережки, не з діамантами, ні — з чорним або темно-сірим самоцвітом. Русяве волосся, стрижка «каре». Маленький чорний капелюшок (винятково для краси) з майже непомітною пір’їнкою… Не бізнес-вумен, а незнайомка Блока. Принаймні, зовні. Пані, яку можна в будь-якй мент представити англійській королеві чи папі римському, яка не козиряє своїми статками, нехтує світськими вечорницями, розмовляє українською краще за дикторок ТВ, зате відвідує мистецькі виставки, не пропускає жодної театральної прем’єри, бездоганно