Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Проте ще й досі серед них точаться суперечки з приводу того, що стало головним у прийнятті рішення ОУН(Б) про її створення: чи необхідність зважати на зростаючий стихійний антифашистський опір населення північно-західного регіону України і намагання, яке виявляли окремі керівники місцевих оунівських організацій, якимось чином захистити його від німецьких зловживань у підвладних чи підконтрольних їм районах, чи прагнення не допустити розгортання на цих теренах радянського партизанського руху і діяльності польських національних сил, чи, зрештою, потреба мати на завершальному етапі війни власну армію. Бо, як заявляли на вищезгадуваних конференціях деякі з діячів ОУН(Б), «маючи під командою військо, можна було б торгуватися і боротися за самостійну Україну»[349].
На наш погляд, свідчення М. Степаняка, що містяться у протоколі допиту його співробітниками НКВС від 25 серпня 1944 р., якраз і дають можливість дещо наблизитися до відповіді на поставлене питання. Згідно з ними ось як виглядало те коло проблем, що обговорювалися учасниками вищевказаних конференцій, та прийняті на них основні рішення.
Перша конференція постановила: «1) перебудувати ОУН і перевести основну її частину на нелегальне становище і нелегальні форми роботи; 2) не вступати з німцями у конфлікти і не вести відкрито протинімецької пропаганди; 3) використовувати всі можливості легальної роботи, проникаючи в установи, організації та підриємства, в міста та робітничі центри. Всі рішення виходили з припущення, що німці одержать перемогу у війні й ОУН доведеться вести більш тривалу дипломатичну і політичну роботу з метою створення Самостійної України»[350].
Рішення Другої конференції були такими: «1) не заважати Німеччині вести боротьбу проти СРСР, але для залучення на свій бік мас українського народу розгорнути протинімецьку пропаганду; 2) в основу всієї практичної діяльності ОУН покласти антирадянську боротьбу; 3) створити “Союз поневолених народів СРСР”; 4) домовитися з поляками про спільну боротьбу проти СРСР або про їх нейтралітет у боротьбі ОУН проти СРСР»[351].
На Третій конференції у присутності «урядуючого» провідника М. Лебедя (очолив Центральний провід ОУН після арешту німцями С. Бандери), членів Проводу Романа Шухевича, Василя Охримовича, Зенона Матли та деяких інших, М. Степаняк виступив з доповіддю про міжнародне становище, в якій чи не вперше офіційно констатувалася вірогідність перемоги СРСР у війні з Німеччиною. Доповідач доводив доцільність звільнення України від німецьких окупантів українським самостійницьким рухом на чолі з ОУН, не чекаючи на прихід Червоної армії.
Утім, як вказував М. Степаняк на допиті в НКВС, у подальшому під впливом Р. Шухевича політика ОУН у питанні збройної боротьби відійшла від рішень конференції і пішла за лінією, що практично здійснювалася на Волині командиром Української повстанської армії Дмитром Клячківським («Клим Савур», «Охрім»), — боротьби проти червоних (радянських) партизан та поляків[352].
Свідчення М. Степаняка щодо змін у тактиці ОУН(Б) і особливо в частині, де йдеться про перехід бандерівців до створення власних збройних формувань, підтверджуються протоколом допиту від 19–20 липня 1945 р. іншого оунівського діяча, командувача УПА-Захід Олександра Луцького.
Останній стверджував, що незадовго до Третього надзвичайного великого збору ОУН Д. Клячківський об’єднав розрізнені озброєні групи в єдину військову силу — УПА — і проголосив себе Головнокомандувачем під псевдо «Клим Савур». У своєму першому наказі він вказав, що найвищою суверенною владою України є командування УПА, і фактично підкорив своїй владі місцеві осередки ОУН, на території яких діяла УПА. Коли Лебедь («Максим Рубан») спробував ввести своїх представників до командування УПА, то «Клим Савур» відмовив йому в цьому. Це спричинило конфлікт між ними і в подальшому сприяло усуненню «Рубана» від керівництва ОУН.
У 1943 р. М. Лебедь виступав проти озброєння членів ОУН. На його переконання, тоді ще не було сприятливої ситуації для озброєння Організації й українського населення для боротьби проти німців. Він був прибічником глибокої нелегальної законспірованої роботи ОУН. У такий спосіб М. Лебедь хотів зберегти оунівські кадри для подальшої, більш активної боротьби проти «совітів». З метою нагляду за діями «Клима Савура» він навіть спробував ввести своїх представників до командування УПА, але той відмовив йому в цьому. Врешті-решт, «Савура» підтримав Р. Шухевич. Останній переконав у необхідності це зробити також інших членів Центрального проводу ОУН[353].
У рішеннях Третього збору ОУН остаточно було зафіксовано, що УПА є основним засобом боротьби за Українську державу, хоча М. Лебедь і М. Степаняк нібито вказували на те, що УПА «скомпрометувала себе бандитськими діями проти польського населення, як і ОУН скомпрометувала себе зв’язками з німцями». Наслідком загострення суперечностей між керівниками ОУН стало те, що замість Лебедя головою бюро Центрального проводу в квітні 1943 р. було обрано Р. Шухевича. Щодо М. Степаняка, то його у грудні 1943 р. у Львові Шухевич заарештував та відправив у Рівненську область. Перебуваючи там, Степаняк разом із членами Центрального проводу ОУН «Лемешем» (Василь Кук) і «Галиною» (Яків Бусел) вирішили створити замість
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)», після закриття браузера.