Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87"

трупи студентів, солдатів, ченців. На подвір’ї нишпорили якісь темні постаті, щось шукали, збирали, винюхували, немов пацюки у рік чуми. Вихопивши пістолети, я кинувся вперед. Мої супутники не відставали — зблискувала шабля в руці Педро, із зловісним хурчанням розтинала повітря важка патериця Діонісіо. Постріли впритул, блискавичні удари — людиноподібні пацюки падали, розбігались на всі боки. Одного, в коричневій рясі, з погано виголеною тонзурою (чи не він був серед людей архієпископа?), я схопив за горлянку, притиснув до стіни.

— Хто? Навіщо? За чиїм наказом?

— В ім’я господа… — прохарчав він.

— Ти зустрінешся з ним цієї ж миті, якщо збрешеш чи промовчиш. Хто?

— Не знаю, шляхетний доне. Стихійний вибух народного обурення…

— Стихійний? А солдати, звідки солдати?

— Не відаю. Я вірний слуга церкви, я хотів зупинити, хотів допомогти…

Бреше. До чого тут народ, що лихого ми зробили народу? Хтось стоїть за цим “стихійним вибухом”. Хто?

— Де решта?

— Натовп повів їх до міста. Недавно, зовсім недавно…

Добре, живи. Певніше було б зарізати, але — живи. Чи встигну?

— Педро, Діонісіо, ви залишитесь. Допоможіть, кому можна. Я сам…

Закривавлені остроги знову й знову рвуть боки коня, шалений цокіт копит, і ось… Кінь затанцював на місці, задираючи голову, рятуючи губи від заліза вудил. Кров цівками юшить по сріблясто-білій шерсті. Дивись, дивись, твій хазяїн, мабуть, такого не бачив, ти теж… Хоча до чого тут хазяїн, ти земний кінь, ти всього набачився.

Сам… Що я можу сам? Та й хто може? Перед воротами міста шибениця, на ній — усі, кого я позбавив від турбот про кусень хліба, врятував од злиднів та переслідувань, дав можливість шукати Істину, вчити інших… Моя гординя, моя вина… Але перша думка була про інше, Хоч би хто стояв за цим, а знищив їх… народ. За що?

— Що ж ви робите, безталанні? Що ж ви робите, божевільні? Що ж ви робите, прокляті?

Назад, додому! Хто ще живий? Діонісіо й Педро. Китайця я не бачив ні там, у палаці, ні тут, на шибениці.

На його тіло я наткнувся, коли прискакав додому. Старий лежав навзнак у калюжі крові в оточенні вбитих солдатів. Я нарахував дев’ять трупів. Справді, не з тих був мудрець Шаолінси, кого беруть голою рукою. Гарна смерть. В бою, не на мотузці.

Я повільно брів мармуровими плитами подвір’я. Під ногами валялися пошматовані книги, битий посуд. Шукав живих і знав, що не знайду.

Педро лежав з розбитою головою, розкинувши мозолясті руки. Діонісіо сидів, притулившись спиною до колони; сиві пасма волосся закривали його лице, з грудей стриміла арбалетна стріла, закривавлена ряса подерта мушкетними кулями. Зламана палиця лежала поряд. Я сів біля нього, прибрав з лоба волосся, взяв його важку, вузлувату руку.

— Це ти, сину мій… — він мене так ніколи не називав. Згадав на порозі смерті свій сан чи… — Я дочекався тебе. Цей… слуга церкви. І солдати. Ми не помітили… — Ясно-червона кров струменіла на його сиву бороду, губи кривилися в болісній усмішці: — От і кінець. А як добре все починалося! Шкода…

— Я винен. Але я хотів, як краще… — разом з риданням вирвалося з моїх грудей.

Його рука ледь здригнулася.

— Добрими намірами вимощено шлях до пекла. Але Данте помилявся. Ні, не помилявся, просто пекло вже на Землі й до нього не треба мостити шлях. Винен не ти.

— Що ж, жити в пеклі треба за законами пекла, — так казала одна розумна… людина. Але ще не все втрачено. Я помщуся, я так помщуся, що пекло здригнеться!

— Знову — я та я… Не про те думаєш, сину мій.

— А ти… Про що думаєш ти?

— Прости їм, боже, і дай мені сили простити, бо не відають, що творять.

— Було вже. От і прощайте їм… з господом разом. А я…

— Нічого ти не можеш. Ніхто з них не винен. Або — всі винні. Кого карати? Як? Убивати?

— А чому б ні?

— Кого? Всіх?

— А чому ні? — повторив я.

Велика рука Діонісіо безсило впала на землю.

— Збирався б ти… до раю, сину мій. На іншу планету. А то наробиш тут такого… Надто легко кидає тебе від палкої любові до людства до не менш палкого бажання знищити це людство.

— Купка знавіснілих негідників — не людство.

— Таким, як ти, тільки дай волю. І можливості. Ви так почнете прищеплювати людям добро, що й людей не зостанеться. Руку карай, не сліпий меч. А до руки тобі не дістати.

— Дістану. Та й мечу інколи слід нагадати… Щоб не був таким сліпим.

Він закашлявся, кров струмком ринула на бороду. В запалі суперечки я забув, що розмовляю з помираючим. У відчаї я стиснув його руки. Він прохрипів, задихаючись:

— Не про те ми, сине мій. Один ти… Один лишився. Все, чого ми не зробили, що не встигли… Все тобі. Одному. Для людей. Їм на користь. Зроби… синку.

Тіло Діонісіо здригнулось і завмерло. Непорушні очі дивилися в небо, де з’явились перші зірки.

Підвівшись, я підійшов до Педро, щоб попрощатися з небіжчиком. Нахилившись над ним, раптом почув тихий стогін. Міцна виявилася голова у старого корсара! Тільки-но я встиг його перев’язати, замиготіли смолоскипи, заіржали коні. З’явилася депутація. Поважні городяни, представники архієпископа. Мені було висловлено співчуття…

Я звернувся до високого й праведного королівського суду. Наслідки? Розумна людина мала б передбачити їх, але ж це — розумна. Мої замки конфіскували, на гроші наклали арешт. Дещо я врятував, добре знаючи, що найліпший банк — темний ліс, найліпша каса — та, яку закопав під дубом.

З Педро, який видужав досить швидко, ми зустрілись у старій корчмі на околиці міста. Тепер мене нелегко було впізнати. Я вже не був грандом, “шляхетним доном”. Зацькований і переслідуваний втікач, поставлений поза законом. Я дав Педро грошей, спитав, що він збирається робити далі.

— Повернуся на флот. На ваші гроші я міг би довго жити безтурботно й забезпечено. Але кого отруїв вітер подорожей… Ні, я на флот. А ви, мій капітане?

— “Ваш земний шлях скінчився…” Ні, це я так. Тепер я можу розраховувати лише на себе. Спробую написати книгу, щоб розповісти нащадкам про все, до чого дійшов сам, шукаючи Істину.

— Нащадкам? Книги так добре горять! І навіть якщо не згорять, чи потрібна буде їм ваша Істина?

— Хіба, піднімаючи вітрила каравели, ми завжди знаємо, де кинемо якір? Хіба думаємо в запалі бою, чим він скінчиться? Як казали давні: “Я зробив усе, що міг. Хто може, хай зробить краще”.

Педро