Читати книгу - "Донор для небіжчика"

Задума поморщився — знову ці маразми. Але, схоже, старий саме це й хотів почути. Як завжди. Хлопець перевів погляд із Веселуна на художника, намагаючись роздивитись вираз його обличчя. Той усміхався.

— …Ці істоти. Вони винайшли цілу купу всього для зручного життя, — описував своє бачення Веселун. — Вибудували рівні дороги, щоб можна було швидко пересуватися у своїх залізних шухлядах на колесах. Придумали тисячі правил для підтримки порядку, безліч способів розваг і ще… чорт знає скільки всього…

Веселун перегнувся через невисокий парапет, дивлячись униз:

— Вони… — і запнувся, щось там помітивши.

…По стрімкій стіні просто на нього насувалася дивна тінь. Уже через секунду стало видно якийсь різко окреслений силует. Це щось чіплялося за виступи віконних рам, балконів, нерівностей у стіні і перебирало кінцівками зі швидкістю і спритністю комахи. Видовище було абсолютно нереальним. Усього через дві секунди це вже було настільки близько, що Веселун міг розрізнити очі — дві бездонні шахти, які йдуть у глибину чужого огидного світу — у них таїлося якесь нелюдське торжество.

— Господи… — судомно видихнув Веселун, утупившись у монстра, що наближався. — Господи!.. Це!.. Це!..

За цими словами старий художник і Задума побачили, як дика невідома сила рвонула Веселуна з даху і потягнула вниз. Хлопця немов і не було. Занімівши, вони слухали його затихаючий крик. Потім тиша. І більше нічого. Крім тужливого завивання вітру…

Більше нічого.

Не наважуючись повірити в те, що сталося, Задума й художник приголомшено переглянулися.

— О ні… — глухо видавив Задума. Його обличчя стало схожим на вугільний начерк, виведений на білій стіні.

Коли його погляд повернувся до місця, де недавно стояв Веселун, йому здалося, що чиїсь холодні пальці обережно обмацують його живіт ізсередини… Там, біля парапету, піднімався темний силует. Їх розділяло якихось п’ять-шість метрів. На мить у Задуми з’явилася надія, що… Але ця дивна фігура зовсім не була схожою на Веселуна..

Той, хто стояв біля парапету, зробив до них один крок — його рухи нагадували спроби епілептика рухатися плавно під час приступу — й зупинився, ніби роздумуючи.

Потім пролунав різкий скрегіт, видати який не була здатна жодна жива істота.

— Це не він… — скрикнув від жаху Задума. — Це… хтось інший…

— Ценевін!.. — безумно скрипучий голос знову змусив обох людей здригнутися.

Якби старий художник мав такий же гострий зір, як його учень, то чудовисько, що виринуло за кілька кроків перед ним, викликало б у нього жах. Але старий бачив лише темну фігуру на тлі вогнів міста. Він кинув погляд на застиглого, немов кам’яна скульптура, учня, що бачив більше, й рушив до невідомого.

— Хто ви? Що діється?

Ще один крок назустріч…

— Де хлопчик?

— Не… підходьте!.. — простогнав Задума, давно зрозумівши, хто цього вечора склав їм компанію на даху. — Ради Бога, не робіть цього!

У той же час Задума з безнадійною тугою подумав про вихід із даху, який був відчинений і наче заволав: СЮДИ! ПОРЯТУНОК ТУТ! ШВИДШЕ!!! — але знаходився надто далеко… щоб устигнути добігти й захлопнути за собою двері з товстих сталевих листів — важкі й могутні, як броня танка… Але він не встигне, НЕ ВСТИГНЕ… Навіть якщо Майстер візьме чудовисько на себе.

— Не треба!.. Не підходьте БЛИЗЬКО!

Художник не реагував на його лемент і зробив іще один крок до монстра.

«Господи, невже він не бачить?!»

— НІ! ЦЕ ВІДРИВА…

У цей момент старий замахнувся:

— Ти!.. Навіщо ти скинув його?! — але вдарити не зважився й раптом якось знітився, так і завмерши з піднятою рукою.

Ситуація дедалі більше скидалася на сон чи на епізод із якогось дурного роману жахів. Але для Задуми, який перебував за кілька кроків від старого художника й монстра, що стояли віч-на-віч, усе було надто реально.

Однак те, що трапилось далі…

Чудовисько зробило останній крок назустріч учителю; тепер їх розділяло не більше подиху.

«Невже він досі НЕ БАЧИТЬ?!»

Голос проскрипів болісно навіть для Задуми, який стояв далі:

— Дру… же… язовсімнелюблюрізкихрухів!.. — лапи монстра зімкнулися на шиї художника

(Задума раптом відчув, як на даху різко похолоднішало…)

і шарпнулися вгору…

Рух чудовиська був настільки блискавичним, що ноги художника ні на міліметр не піднялися над землею, коли його голова відокремилася від тулуба. Простоявши ще секунди три, тіло Майстра звалилося, як обм’яклий мішок, обляпавши Задуму гарячим фонтаном крові з розірваної артерії. Потім двічі конвульсивно смикнулося й застигло…

Задума заворожено стежив, як під жахливим обрубком, на якому колись містилася голова його вчителя, виростає величезна темна калюжа… Він навіть не помітив, коли монстр опинився перед ним.

Відривач, тримаючи голову Майстра за волосся, підніс її до