Читати книгу - "Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану"

– Доглядати я зможу, тасгире. Але, скажи, як доглядати мені його так, як доглядав Ґероґли, чи так, як доглядали його у тебе?

– Якщо зможеш, доглядай його, як Ґероґли.

– Зможу. Я буду говорити, а ти слухай, тасгире!

– Що ж, кажи! – звелів падишах.

– На кожен день потрібно: корито верблюжого молока, десять мисок ячменю, попона, на яку ще промінь сонця не лягав, в кам'яній стайні завжди повинна бути свіжа вода. А ще дай чотири-п'ять слуг. А мене годувати просто – нехай дають каблу, кашу, сир, яхна, тютюн, цукор, набат, терьяк, нас. Та іноді ще можна смачні пельмені.

Знав Ґероґли, що все це буде надано йому за рахунок казни. Хіба цього всього немає у падишаха. Все приготували йому.

Прийшов Ґероґли до стайні, біля її входу спорудили високу супу. Простелив бурку, а під лікті поклав пухові подушки.

– Гей, ви! Подайте коню корм, воду, ячмінь! Прикрийте його попоною. А мені піднесіть чаю, плову та зваріть пельмені!

За рахунок казни Ґероґли жив сам і коня годував. Сорок днів відгодовував він Ґир-ата, кінь від'ївся, розжирів як сом…

Якось Ґероґли в задній стіні стайні прорубав двері на вулицю, приказуючи:

– Треба, щоб у Ґир-ата завжди було прохолодно.

А про себе подумав: «Чи не вдасться цією вулицею скористатися, щоб розжитися, роздобути п'ять-шість теньга на дорогу».

Пішов він до падишаха і, склавши руки на грудях, привітав його.

– Ну, каландаре, говори!

– Тасгире! Колишні конюхи прорубали в конюшні двері на вулицю. А по вулиці їздять на кобилах, Ґир-ата стривожений, б'є копитом. Зовсім перестав їсти і пити. Треба заборонити проїзд по вулиці, а то пропаде Ґир-ата, тасгире!

– Каландар! Хіба ти сам не можеш заборонити?

– Тасгире! Адже я не падишах, щоб забороняти.

– Послухай, каландаре, вважай, що конюшня – твоє царство, ти в змозі робити там усе, що потрібно. Я дозволяю. З пішого, що проходитиме вулицею – бери п'ять золотих, хто їхатиме на віслюкові – сім з половиною золотих, з вершника на коні – десять золотих, на кобилі – п'ятнадцять золотих.

– Про таку роботу, тасгире, я все життя мріяв. Гроші ці вважай у мене вже у кишені.

Повернувся Ґероґли, всівся на супу. А звідки кому знати, який дозвіл дав падишах? З'явиться бідолаха перехожий, хоче пройти стороною – Ґероґли схопить його, вдарить об землю, та ще й у живіт ногою разів п'ять-шість тицьне:

– Виймай п'ять золотих!

Поки він з пішими вовтузиться, бідолаха на коні проскочити хоче. Ґероґли до нього кидається, стягує з коня, кидає на пішого.

Так хапав він усіх – хто їхав на віслюкові, хто на кобилі. Приходили їхні родичі, платили викуп.

По всій фортеці прокотилася звістка: «Люди! Хан віддав цю вулицю під владу біснуватого каландара». І щоб жодна жива душа там не з'являлася, вирішили мешканці загородити вулицю з обох кінців.

А Ґероґли тільки цього і потрібно було: він хотів вигулювати Ґир-ата, щоб ніхто його не бачив. Починаючи з цього щасливого дня, Ґероґли сідлав Ґир-ата і виводив прогулювати його – ніч за ніччю, день за днем, сорок днів і ночей, з вечірньою і ранковою прохолодою.

Ґир-ата вбрався в тіло, звеселів, кожна жилка на ньому заграла. Не натішитися конем!

«Ех, мій Ґир-ата! Тепер ти став таким, яким був раніше. Зараз, мабуть, довезеш і до Чандибіля. Та краще заручитися дозволом падишаха», – подумав Ґероґли, накидаючи на Ґир-ата декілька попон, прив'язав до його шиї мотузку в п'ять кулачів, перекинув через плече палицю в півтора кулача, взяв до рук кінець мотузки і пішов до падишаха, покрикуючи на Ґир-ата, виставивши палицю вперед. Підійшов він до воріт палацу і закричав:

– О, мій падишахе! Чи не хочете поглянути на коня, виходьте сюди, тасгире!

Шах Бали-бек вийшов разом з сорока наближеними до воріт фортеці і сів, притулившись спиною до фортечних мурів.

– Гей, каландаре!

– Слухаю вас, тасгире!

– Чув я, що цей Ґир-ата навчений різним штукам. Чув я, що приходить він до ханських воріт, зупиняється і ввічливо киває. Хто може примусити його зробити це?

– Це може зробити той, хто знає пісні Ґероґли.

– А ти їх знаєш?

– Та знав трохи, але, вражений вашою величчю, все позабував. Якби знайшовся хтось інший, хто знає, хай би він спробував заспівати.

Звелів падишах оголосити через глашатаїв: «Хто знає пісні Ґероґли?»

Тут з'явився старий кизилбаш і закричав:

– Я знаю, о тасгире!

Старого звали Шакалі. Колись він був у полоні в Чандибілі, повернувся звідти і