Читати книгу - "Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя"

— Я…

— Це ти звільняв шлях од палаючих возів? Ти розбив знаменитий годинник, що повсякчас нагадував в'язням про їхню долю? — І, звертаючись не стільки до Жака, скільки до тих людей, що стояли довкола, мовив: — Дякуючи тобі ми змогли прорватися у двір Бастілії. Це був ти?

— Я… — Жак і досі не розумів, до чого він веде. — То ж гарматне ядро збило ланцюг другого моста, а без другого ми не впоралися б!

— Все одно! Ти заслужив, щоб твоє ім'я відзначити на віки вічні серед імен людей, які зруйнували Бастілію!

На це Жак уже нічого не відповів.

— Отримуй! І йди з цим папірцем до Сент-Антуанської мерії. Там запитаєш громадянина Прево.

Ще не розуміючи, до чого ідеться, Жак узяв з рук Леблана аркушик паперу, на якому невпевненим, майже дитячим почерком було написано: «Податель цього відзначився під час взяття Бастілії своєю відвагою». Далі йшов перелік Жакових заслуг, причому не було забуто, що він «пролив кров, атакуючи Бастілію».

Жака здивувало, що на папері було згадано все, крім його імені й прізвища. Він уже готовий був сказати, що Шарль невідступно був з ним, нічого не боявся й кидався у самісіньке пекло… Хотів сказати, та раптом щось зміркував і усміхнувся. Він невміло подякував Леблану і знову взявся до роботи. Шарль, який працював неподалік, підійшов до друга й запитав:

— Що це від тебе потрібно Леблану?

— Та так, дрібниця, — відповів Жак.

Лише коли почало сутеніти і муляр Палуа, якого Постійний комітет запросив керувати роботою по розчищенню двору Бастілії, оголосив, що час кінчати роботу, Жак сказав другові:

— Ходімо!

Та, на подив Шарля, пішли вони не додому. Друзі йшли багатолюдними вулицями, майже не розмовляючи. Вони простували туди, де серед дво- й триповерхових будівель знаходилося приміщення Сент-Антуанської мерії.

Хлопці зайшли у мерію, спитали громадянина Прево. Слово «громадянин» було ще нове. Воно вперше прозвучало на засіданні Національних зборів 19 червня і так зворушило присутніх, що газета «Народний трибун» одразу відзначила: «19 червня 1789 року ми дістали з вуст Національних зборів ім'я «громадяни»! Хай буде благословенний місяць червень!»

Шарль нічого не питав і терпляче чекав, поки Жак сам пояснить йому, чого вони сюди прийшли.

Громадянин Прево, похилого віку чоловік у чорному сюртуці з батистовим білим жабо й у сивій перуці, сидів за столом і розмовляв з жінкою, що стояла перед ним. Хоч Жакові її видно було зі спини, він здогадався, що жінка молода.

Прево говорив глухим старечим голосом:

— Жерміні Леблюе, ви занесені до числа переможців, переможниць, — одразу ж виправився Прево, — Бастілії…

— Дякую вам! — розчулено відповіла жінка й озирнулася.

Жак упізнав у ній сестру Жерома, Жерміні. Вона теж впізнала Жака й посміхнулася.

— Ризикуючи життям, ви, Жерміні, рятували поранених, витягали їх з-під уламків Бастілії. Про це свідчить двоє громадян. Ось їхні підписи! — Прево тицьнув пальцем у папір, що лежав перед ним і рябів прізвищами, написаними різними почерками. — Вдячне потомство не забуде вас!

— Далебі, я не заслужила такої честі… — ніяковіючи, мовила Жерміні.

А Прево тим часом узяв з рук Жака аркушик, вийняв з великого футляра окуляри, начепив їх і прочитав.

— Так! Так! Скільки ж тобі років, руйнівник Бастілії? — посміхаючись несподівано доброю усмішкою, запитав він.

— Сімнадцять!

— Що ж, це добре! В сімнадцять років ти проявив себе хоробрим, не злякався куль, безстрашно бився, та ще зробив те, чого не здогадалися зробити інші, старші за тебе.

Хлопець слухав мовчки.

— Ти цілком заслужив, щоб твоє ім'я було записане серед інших перших завойовників Бастілії. То тебе звати?

— Шарль Гошар! — вимовив без запинки Жак.

Шарль заціпенів од несподіванки, а потім вигукнув:

— Ти збо… — але не встиг доказати.

Жакові пальці так вп'ялися в його руку, що він ледве не закричав від болю.

— Шарль Гошар, твоє ім'я буде внесено до списку, до якого будуть записані імена кращих із кращих! — багатозначно сказав дідок.

А чоловік у адвокатській мантії, що стояв поруч з Прево, додав:

— Поздоровляю тебе, Шарль Гошар!

Жак урочисто вклонився, як і належало такої хвилини, й потягнув за собою Шарля, який упирався.

— Що ти наробив! Що ти наробив! — жалібно сказав Шарль, коли вони вийшли на вулицю. — Та це ж неправильно!

А Жак тим часом відчув себе так, ніби у нього з душі звалився нарешті важкий камінь. Невже він вагався хоч якусь мить? Ні! Він напевно знав, що слава для нього не така важлива, як свідомість, що він задоволений собою, — адже він зробив те, що повинен був зробити.

— Ну от і гаразд! Тепер Віолета не матиме підстав розмірковувати! — Жак засміявся і по-дружньому поплескав Шарля по плечу: — Та чого ти вагаєшся? Хіба ми не билися пліч-о-пліч? Хіба ти хоч раз відступив? Просто мені повезло — я потрапив у число відзначених щасливчиків, а ти ні. Адже і справді не можна було всіх згадати і всіх нагородити!

Шарль і досі не міг отямитися! Він різко зупинився і сказав у вічі:

— А Бабета?

— Бабета? Бабеті треба знати, що я не злякався куль. Вона повірить мені на слово, що я заслужив право називатися Жаком Відважним. А ти… ти це підтвердиш, якщо буде потреба, — додав Жак і знову засміявся.

Смеркалося, коли Жак, схвильований, радісний і трохи зніяковілий, повернувся додому. Яку з сестер він застане вдома?

Йому поталанило: Бабета була сама. Вона стояла у профіль до нього біля комоду, розбираючи кипу прасованої білизни. В присмерковому світлі він побачив її задумливо схилену голову, ніжні риси обличчя, м'які лінії стрункого стану.