Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

Така поголоска дiйшла до волостi... " А що ж? може, й правда!" - мiркують мiж собою волоснi, - та зараз кину­лись до Чiпки.

Прийшли на дворище, обiйшли навкруги город, за­гля­нули в хлiвець, у загороду, - чи не приховано чого; го­лова навiть покорписав палицею гнiй, що зостався пiсля коняки й корови... нiде нiчого! Повернули до хати. Хата бу­ла засунена. Поторгав голова дверi, - нiхто не озивається. Тодi пiдiйшов пiд вiкно, глянув у розбиту шибку: спить Чiп­ка на полу, аж хропе...

- Гей! ти! - гукнув голова. - Вiдчини! Чув? Чiпко! чи як тебе? Вiдчини!

Чiпка почув крiзь сон чужий голос, поворухнувся, пере­кинувся на другий бiк, замурчав, та й знову заснув.

Один з соцьких зайшов за хату, пiдiйшов до дiрявого причiльного вiкна, сунув Чiпку пiд бiк палицею. Чiпка ки­нувся.

- Кий там чорт штовхається? - питає спросоння.

- Вiдчиняй, злодюго! - гукає, розсердившись, голова. - Вiд­чиняй, а то дверi виламаю".. гiрше буде!

- А ти що за птиця? - питає Чiпка, протираючи очi. - Я те­бе виламаю!!

- Бийте дверi!.. - кричить голова. - В'яжiть його, злодюг­у!

Уразила така мова Чiпку.

- Ану, бий-бий... чи зуби будуть цiлi?

- А чому ж ти не вiдчиняєш?.. Гайдамака!.. Ти сю нiч крав у пана? Ти сторожа прибив, душогубе?..

- У якого пана? якого сторожа? - позiхаючи та потягаю­чись, питає, мов i не вiн. Чiпка.

- Не знаєш, у якого пана? Ти не знаєш, який у нас пан?.. Злодюго! Вiдчиняй! Ми тебе трусить прийшли.

- Трусить?.. Добре... Трусiть... Що ж? йди трусить! - ка­же Чiпка, пiдводячись.

Незабаром дзенькнув засов - у хату увiйшов голова з п'ятьма чоловiками соцьких.

- Шукайте... трусiть скрiзь! - гукає голова соцьким.

Чiпка пiдпер спиною одвiрки, стоїть мовчки, диви­ться, що далi буде. Соцькi кинулись по всiх кутках, задля­дали пiд пiч, пiд пiл, лазили на пiч, перекидали на долiвцi солом­у... нiде нiчого!

- Ведiть його у волость! - порядкує пiсля трусу голова, - та зв'яжiть, щоб не втiк бува!

- Нi!.. цього не буде, щоб я дався зв'язати... За що ти мене в'яжеш? - визвiрився на голову Чiпка.

Соцькi з вiрьовкою до Чiпки... Запалали в його очi.

- Гетьте, люди добрi! - крикнув вiн, рукою одвiвши вi­рьовку... - За що ти мене в'язати хочеш - я тебе питаю?.. - до го­лови.

- За те, що ти злодюга, розбишака!.. Нiчної доби залiз у комору до пана, чоловiка прибив...

- Хто бачив?

- Усi кажуть.

- Хто всi?

- Усе село каже, що ти з Лушнею, та з Пацюком, та з Матнею... Вас тiльки чотири на все село й є, що день у день п'єте, гуляете та розбишакуєте...

- Що п'ємо та гуляємо, то так; а що ми розбишаки - бре­хня!

- А за що ж ви п'єте?

- А тобi яке дiло?.. Он - бач: добра була повна хата, а те­пер - одна пустка зосталася!..

- Та що з тобою довго балакати? В'яжiть його! В'яжiть та ведiть у волость, та в город, та в тюрму... там з тобою побалакають...

- Стережiться, люди добрi, лихої години! - Чiпка [ка­же] соцьким. - Не слухайте отого старого дурня... Я й так пiду, коли треба. Вiн дума, як голова, то й велика цяця?!

Голова, мiг би, очима його з'їв; та гляне - Чiпка як огонь...

- Накидайте на його арканом! - кричить голова, штов­ха­ючи соцьких... - В'яжiть його, бугая ди-кого!..

- Ось ну-ну! - грiзно глянувши та зложивши кулаки, ка­же Чiпка. - Ось попробуй... От тобi хрест - голова на в'язах не всидить! За що ти мене в'яжеш, га? Хто бачив, щоб я крав або вбив кого?.. Коли в волость треба, скажи... Я сам пiду... Ти думаєш - страшна менi твоя волость? Ку­ди ж пак!! Ходiм... Зараз ходiм!

Та, вхопивши шапку, скинув на плечi драну свитину, що на полу була розiслана замiсть постелi, перший ви­йшов з хати... За ним слiдом голова й соцькi.

У волостi Чiпка застав уже товариство: по них ходив писар з другими соцькими. Зiбравши всiх докупи, голова помiркував з писарем та й позапирали їх у чорну - поки приїде становий.

Мотря того лихого дня прокинулась, ще тiльки стало на свiт благословитись. Ще все село спало, а вона прокинул­ась.

- О-ох! щось менi не спиться... так погано спала, так по­гано! Та сни такi недобрi верзлися, - хвалиться бабi. - На серце наче хто камiнь навернув...

- Та то воно вiд думок! - утiша її баба.

Мотря помолилася богу, умилася й сiла за гребiнь – су­м­на, зажурена.

Через годину, а може, через двi, - сонце вже пiдняло­ся, - увiйшла в хату сусiда - Хiвря Дмитренчиха. По­здоро­вка­лась.

- Чували новину?

- Яку?

- Сю нiч пана обiкрадено. Щось дуже багато забрано... й сторожа прибито... чи й доживе до вечора...

- Господи боже! - шепче Мотря, зiтхнувши.

- А оце вашого, Мотре, повели в волость... або й не по­ве­ли, а вiн повiв... Сам уперед iде, а ззаду голова а соцьки­ми... А вiн їм щось так вичитує, так вичитує!..

Як почула це Мотря, поблiдла на виду, заткнула в мич­ку веретено та мутними очима дивилася на Дмитренчи­ху: жаль, досада й разом страх виглядали з її жовтих очей... А далi не видержала, залилася сльозами :

- Сину ж мiй, дитино моя! краще б я тебе в землю свої­ми руками зарила, нiж отаке чути про тебе!..

- Та чого ти, Мотре, так себе мучиш? - обiзвалася баба. - Може, то ще брехня. Мало на кого набрешуть?

Не чує Мотря утiхи, - плаче... Далi встала, накинула на плечi стару кожушанку i, згорбившись, боса, вийшла з ха­ти.

- Куди ти, Мотре? - питає баба.

Нi слова Мотря, - пiшла, зiгнувшись, мов не до неї рiч. Тяжка печаль одбирає i слух, i мову.

Сусiда, - ще молода молодиця, - якось болiзно усмiхнул­ася, зглянулась з бабою й нiчого не сказала... Тихо та важко стало в хатi, як у льоху... Бабина онука Христя, - дi­вка сi­мнадцяти лiт, - низенька, некрасива, чогось важ­ко зiтхну­ла на всю хату; зiтхання те так i загускло, так i окри­ло всiх...