Читати книгу - "Варта у Грі. Артефакти Праги, Наталія Ярославівна Матолінець"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Не те слово, — Златан широко всміхнувся. — Слухай... У моєму житті було багато всього, включно з «демоном», якого ти успішно вивела з гри... — він дозволив собі короткий смішок, але далі говорив напрочуд серйозно: — Працювати з тобою — це те, чого я хочу. А коли я хочу щось, то йду до цього. Тому ми неодмінно пройдемо ритуал посвяти й відзначимо перемогу на набережній.
— Спершу треба звідси вибратися.
— Давай так: щойно хтось заявиться вести з нами довгі профілактичні чи підлабузницькі балачки, даси слово мені...
— Ні. Я маю кращу ідею. У задній кишені моїх штанів мав би залишитися тайнопис. Його друга половинка — в Душанки. Я напишу, аби нас спробували витягти звідси.
— Тут їх два, — повідомив чех, коли зміг зі зв'язаними руками видобути з кишень обтислих джинсів обидва тайнописи.
— Так. Один — Душанки, інший — наш із тобою.
— Боюся, з нашим зле. Я втопив його в крові й загубив на тому складі.
— Шкода. Рідкісна річ.
— Знаю і досі дивуюся, що відьми віддали її тобі...
— Це подарунок. Вони мають традицію давати жінкам-Вартовим якісь дари. Мені дісталися гральний кубик, тайнопис і перстень твоєї матері.
Златан округлив очі.
— Боюся навіть питати, звідки в них перстень моєї матері! То що — писатимемо на обох?
— Так, — зітхнула чаклунка: шматочки тайнопису здавалися ідентичними — з того, який раніше пов'язував її зі Златаном, плями крові зникли безслідно.
Дівчина проколола палець цвяхом, що стирчав біля дверей їхнього імпровізованого місця ув'язнення, і, вмочуючи гострий край сережки в кров, спромоглася нашкрябати на папірці кілька слів.
***
Коли заскреготів замок, Варта приготувалась до захисту. До їхньої кімнати-камери рвучко ввійшов чеський суддя й зачинив за собою двері. Він клацнув пальцями, завмер, мовби прислухаючись до чогось, тоді знайшов поглядом полонених.
— Ночі доброї, — почав Желібор. — Боюся, в нас мало часу, але треба дещо прояснити, якщо ваша ласка.
— Та чого ж, — цвиркнув Златан. — У нас часу предостатньо, пане суддя. Ми ж тут відпочиваємо вашими стараннями.
— Хто привіз вас сюди? — спитав світлий очільник.
— Дворжак і його посіпаки, — відповіла Варта, відчуваючи тиск суддівської сили.
— Чи бачили ви кровопивць?
— Так, ми тісно поспілкувалися, — Златан підняв свою понівечену руку.
— Алан правду казав! — на мить суддя втратив сувору зосередженість. — Зрозуміло, що ця раптова підтримка не могла бути безкорисливою... — вочевидь, він згадував щось своє. — Дворжак сподівався, що мій від'їзд у справах дасть йому більше волі... Але кровопивці! Ні. Ні, це вже за межею добра і зла. Неможливо... Ви розкажете мені все детально. Нам треба скласти обвинувачення. І звіт про ваші «пригоди»...
— Ви хочете сказати — обвинувачення проти Дворжака? — Златан звів ліву брову.
— Так, а проти кого ж? — шарпнувся суддя.
— Ще скажіть, що не ведете справ із ним...
— Пітьмавий, — страшним голосом відказав Желібор, — нехай я буду тричі проклятий, якщо хоча б подумки вирішу стати на бік тих, хто продає чаклунську кров... тьху! — остаточно розгубивши останки пафосу, суддя сплюнув собі під ноги. — Фракцію розпустять. Усіх причетних звільнять. Я доб'юся цього. Навіть якщо занапащу свою роботу. А вони — вони-и більше не зможуть посягати на правління. Усе, геть звідси. Я виведу вас.
Златан дивився на суддю з недовірою. І не робив ані кроку.
— Зачекайте, Желіборе. А з якої причини мені вам вірити? — гмикнув він. — Можливо, ви граєте разом із викрадачами та фракцією, а зараз, коли запахло смаленим, вирішили врятуватися, замиливши нам очі. Ваш син зустрічався з темною алхімеєю. Її викрали. Хіба не гарний метод без шуму прибрати перешкоду зі шляху перспективного світляка?
— Типова філософія пітьмавих, — відповів Желібор, повертаючи собі стоїчний спокій. — Я вмію поважати чужий вибір і ніколи б не опустився до того, щоби шкодити Алановій подрузі. Що ж до фракції, то я мав підозри, що Дворжак та його посіпаки зайняті чимось за моєю спиною. Проте нові обов'язки не давали часу зануритись у їхні справи... Чи ми будемо йти, чи говоритимемо далі, доки хтось іще сюди дістанеться?
— А на суддівських очах хтось ризикне підняти на нас павутину? — з викликом спитав Златан.
У погляді Желібора заіскрилася злість.
— Ви не знаєте, на що вони здатні. І я, як бачите, теж не знав повною мірою. Коли мені запропонували взяти на себе посаду судді, ми умовилися, що я займатимуся міжнародним представництвом, а справи місцеві покину на Дворжака — як завжди робили судді, заклопотані постійними роз'їздами. Але тепер цей маскарад закінчиться. Я працюватиму разом із вами. Ходімо, пітьмаві Вартові.
Він незграбно поправив плащ, повернувся до дверей, і...
Варта інстинктивно відступила вбік. Їй здалося, що наростає щось — на споді світу, там, де ховалися павутина й тіні кровопивць. Довга-довга секунда не дала часу на рухи чи рішення. Але дозволила побачити жаский спалах, який шурхнув між пальців фігури на порозі — пройшов крізь щити, тоді крізь груди судді Желібора — і вирвався з його спини. Розносячи запах паленого, спалах врізався в підлогу. Порснула кров.
Чеський суддя впав на чорну, випалену атакою долівку, і його сповнені праведного вогню очі застигли нерухомо, відбиваючи мляве світло лампи.
На порозі стояв угорський суддя. У руці він стискав тайнопис, на якому кривавими літерами проступали слова Варти.
— Корисна річ — оці папірці, Тарновецька! А тепер до справ, — Берток захряснув двері, сховав тайнопис до кишені плаща і переступив через труп судді Желібора.
***
Варта застигла від шоку. Златан блимнув на неї застережно і першим зробив крок до угорського судді, мовби не хотів дати тому наблизитись до чаклунки.
— Дядьку, поясніть, що ви робите, — стримано попросив чех.
— Розбираюся зі світлячим кодлом... Оце вони з тебе познущалися, паскудники, — Берток подивився уважно на Златанові руки. Варту прошив здогад: угорець оцінював, чи зможе онук судді чинити йому опір.
— Я наполягаю на поясненнях.
Аура судді розросталася й заповнювала собою все довкола.
— Я тобі вже все пояснював, Златане, — скривив губи Берток. — Світлий суддя довго не проживе — пам'ятаєш?
— Він — законний суддя.
— Він — світляк. Передусім.
— Навіщо ви зробили це, дядьку?
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Варта у Грі. Артефакти Праги, Наталія Ярославівна Матолінець», після закриття браузера.