Читати книгу - "Ковток повітря"

— Почалося, — відповів я. — Це авіаудар. Лягайте!

Та друга бомба все не падала. Почекавши ще секунд п’ятнадцять, я знову підвів голову. Одні люди продовжували метушитися, намагаючись втекти, інші — як укопані застигли на місці. Вдалечині за будинками здійнялася велика хмара чорного диму. Тоді я побачив дещо фантастичне. По той бік площі дорога йшла вгору, і з-за пагорба на мене летіло стадо свиней потворних свинячих писків. Трохи згодом я зрозумів, що то були не свині, а просто школярі у протигазах. Мабуть, бігли до бомбосховища. Позаду летіла найбільша з-поміж них — міс Тоджерс. Та тієї миті це видовище справді нагадувало стадо свиней.

Ледь підвівшись, я пошкандибав через площу. Люди трохи оговтались, і на місці, куди впала бомба, вже збирався натовп.

Як ви, мабуть, здогадалися, то був не німецький бомбардувальник. Ніяка війна не почалася. Просто випадкова аварія. Час від часу бомбардувальники здійснювали тренувальні польоти, і цього разу хтось помилково натиснув не на ту кнопку і скинув бомбу. Мабуть, йому добряче дісталося від керівництва. Паніка скінчилася доволі швидко: до того часу, як начальник військово-поштової служби зателефонував до Лондона дізнатися, чи оголошено Британії війну (йому відповіли «ні»), всі вже знали, що інцидент стався випадково. Та на якийсь час — можливо, на хвилину, можливо, на п’ять — кілька тисяч людей довкола повірили в те, що почалася війна. На щастя, це тривало недовго — ще хвилин п’ятнадцять, і ми б лінчували першого «шпигуна».

Я пішов слідом за натовпом допитливих. Бомба впала у провулку, де дядько Ізекіль колись тримав крамничку — буквально за п’ятдесят ярдів від того місця. З-за рогу лунали вигуки «О-о-о!» Мені вдалося дістатися туди за кілька хвилин до прибуття швидкої та пожежників і, незважаючи на натовп з півсотні людей, побачити абсолютно все.

Перше враження — над містом пройшла злива з цегли і овочів. Всюди було розкидане капустяне листя: бомба влучила в овочеву лавку. У будинку праворуч знесло частину даху, палало перекриття, решта будинків довкола теж зачепило — в них були розбиті вікна. Та всі погляди були спрямовані на будівлю зліва — одна з її стін з боку овочевої лавки була повністю зруйнована — так, ніби хтось відсік її ножем. На диво, кімнати на горішньому поверсі не зачепило. Таке враження, наче дивишся на ляльковий будиночок. Комоди, крісла, пожовклі шпалери, постіль, в якій ще кілька хвилин тому хтось спав, нічний горщик під ліжком — усе як годиться, окрім того, що бракує стіни. Та нижні приміщення добряче понівечило — жахлива мішанина з уламків шафи, столу, клаптів скатертини, шматків цегли, тиньку і решток того, що лишилося від рукомийника. Банка з варенням, що прокотилася по підлозі, залишила за собою тонкий багряний слід поруч зі смужкою крові. І серед усього цього лежала людська нога. Одна нога, в штанині, в чорному черевику з фірмовою набійкою на підборі. Ось чому люди вражено ойкали.

Мені захотілося лишитись і роздивитися все уважніше. Струмок з крові змішався із сиропом. Як тільки приїхали пожежники, я пішов назад до готелю збирати речі.

Досить з мене Нижнього Бінфілда, подумав я. Повертаюся додому. Звісно, я не поїхав відразу. Так робити не годиться. Коли трапляється щось подібне, треба обговорити те, що сталося, з людьми, поділитися з кимось враженнями. Того дня у місті буквально зупинилося виробництво — всі тільки те й робили, що говорили про бомбу: який тут стояв гуркіт і які перші думки прийшли в голову. Жінка з бару сказала, що її почало трясти від страху і тепер, після такого сюрпризу, вона точно не зможе вночі заснути. Хтось із переляку так підскочив, що аж відкусив собі кінчик язика. Виявилося, що тільки в нашій частині міста подумали про наліт німецької авіації; в інших районах були певні, що стався вибух на панчішній фабриці. Трохи згодом (я прочитав про це в газеті) Міністерство військово-повітряних сил відправило на місце трагедії чиновника, щоб той оцінив збитки, а після опублікувало повідомлення, в якому називало наслідки інциденту «невтішними». Зрештою, бомба убила тільки трьох: власника овочевої лавки — його звали Перрот, і подружжя старих по сусідству. Тіло жінки змогли впізнати, а от особу чоловіка встановили по взуттю. Від Перрота нічого не лишилося — навіть ґудзика від штанів, щоб провести бодай якусь церемонію прощання.

По обіді я розрахувався і виїхав з готелю. В кишені лишалося три фунти. В цих маленьких акуратних готельчиках знають, як обдерти людину мов липку, та я й сам не рахував грошей, коли йшлося про випивку і сигари. Новеньку вудочку з риболовними снастями лишив у номері. Нехай забирають. Мені вони більше ні до чого. Цей урок коштував мені фунт. І його я засвоїв. Не личить товстунам за сорок рибалити. Мрія залишилася мрією — відтепер рибалитиму хіба що уві сні.

Так незвично усвідомлювати, як змінюються з часом відчуття. Що саме я відчув, коли вибухнула бомба? В момент удару, звісно, мало не знепритомнів від страху, та потім, дивлячись на зруйнований будинок і скривавлену ногу, здригнувся так само, як від вигляду наслідків аварії на дорозі. Видовище не для тих, у кого слабкі нерви. Це стало останньою краплею. В той момент я зрозумів: досить з мене відпустки. Але, чесно кажучи, мене не торкнуло це видовище до глибини душі.

Та виїхавши за околиці Нижнього Бінфілда, я відчув, як емоції повернулися з новою силою. Знаєте, як воно буває, коли їдеш сам в машині. Досі не можу сказати, в чому саме причина (можливо, це нескінченна вервечка дерев на узбіччі дороги чи звук двигуна), але щось налаштовує на певний лад. Схожі відчуття виникають, коли їдеш у потязі — здається, що починаєш бачити речі з іншого боку. Все, що до цього викликало сумніви, раптом розклалося в голові по поличках. Передовсім, я приїхав до Нижнього Бінфілда знайти відповідь на запитання — що на нас чекає? Гра почалася і шляху назад немає? Чи є шанс повернутися до життя, яким ти жив раніше? Що ж, я знайшов відповідь: колишнє життя в минулому, і спроби його повернути — даремна трата часу. Все одно що намагатися запхати Йону назад до черева кита. Тепер я був у цьому впевнений. Та не очікую, що ви поділяєте мої відчуття. І навіщо я взагалі сюди приїхав? Стільки років я навіть не згадував про Нижній Бінфілд — він просто існував десь на задвірках пам’яті, чекаючи на слушний момент, і от, коли цей