Читати книгу - "Секс-сусід напрокат, Джулія Рейвен"

Будинок батька та мачухи Руслана розташовувався в одному ряді схожих сіро-білих котеджів. Круглі ліхтарі на стовпах, ліпнина на фасаді. Величезний доглянутий садок. Багато дерев, фігурних кущів, густонасаджених квітів. Ідеально підстрижений газон. Відразу було зрозуміло, що за домом та двором доглядають. І дуже вміло доглядають. Можливо, двічі-тричі на тиждень сюди приходить особистий садівник або навіть у парі з ландшафтним дизайнером, і з особливою турботою доглядає кожну гарну квітку і кущик.

Хоча… я ж не знала, ким працює мачуха Руслана. Це могло бути і її рук справа.

— Так гарно, — тихо прошепотіла сусідові, коли ми неквапливо йшли гладко брукованою доріжкою. Туфлі для подібних прогулянок були аж ніяк не призначені, підбори постійно норовили потрапити в маленькі отвори між камінням, але я намагалася не звертати на такі дрібниці уваги.

Адже це зовсім неважливо. Важливо, що Руслан зі мною. І я знала, що все буде гаразд. А ще мою міську душу, що звикла до автомобільних та інших шкідливих вихлопів, радувало свіже повітря. Пташки співали, коники стрибали, краса. Почувалася мультяшною принцесою, яка заблукала в лісі і шукає вихід. Для загального антуражу не вистачало лише поряд зі мною милих розмовляючих тварин, які допомагали б шукати потрібну стежку.

— Не ведися, — сусід різко повернув мене в сумну реальність, — це ілюзія, Таню, гарний фантик для гнилі, для мого батька, — додав він жорстко й узяв мене за руку. Не дивлячись на мене, Руслан повів до головного входу.

Від почутого одразу стало якось дуже сумно на душі. Невже тут справді все так жахливо? Немає місця для щастя у цьому чудовому місці?

Але зусиллям волі я прогнала погані думки, щойно помітила дві фігури навпроти.

Біля парадних дверей нас зустрічали.

Мабуть, мачуха Руслана, маленька пухкенька блондинка років п'ятдесяти з доброю усмішкою на обличчі, і один з його зведених братів. Такий же блондин із розсипом дрібного ластовиння на обличчі. Не старше двадцяти. Чи він просто так молодо виглядав?

Хлопець чимось нагадував мого сусіда. Мабуть серйозним, вивчаючим, немов рентген, поглядом. Тому що на вигляд вони були дуже, ну дуже різні.

— Руслане, синку, — жінка по-дружньому розкрила обійми, коли ми наблизилися. Після короткого зволікання сусід з усмішкою у відповідь обійняв її.

Я прикусила губу, щоб не розплакатися від побаченої картини. Це було надто… надто мило і тепло спостерігати, як маленька блондинка тримає у міцних обіймах високого накачаного чоловіка і, як маленьку дитину, гладить його по спині.

— Здрастуйте, я Костянтин, — впевнено промовив поруч хлопець і простягнув мені руку для потискання. — Можна просто Костя. Я зведений брат Руслана.

Ага, зведений. Отже, мій здогад, хто він, був правильним.

— А я Тетяна, можна просто Таня, сусідка Руслана, — відповіла йому в тон, і ми, як по команді, розсміялися.

Виявляється, тут не все так і погано. Чи найгірше чекає на нас попереду?

— А це Анастасія Іванівна, людина, яка на короткий час замінила мені маму, — вже зовсім іншим тоном, ніж раніше, сповістив мене Руслан. Тихим, спокійним голосом. Навіть його риси обличчя трохи розгладилися, в очах не було страшного хвилювання.

Здавалося, всі колишні злість і образа сусіда кудись зникли, варто було цій пухкій білявці по-батьківському обійняти його.

— Дякую, що приїхав, — у голосі мачухи почулися сумні нотки. Вона непомітно змахнула сльози, що набігли на очі, — ви приїхали, — Анастасія Іванівна блискавично виправилася. — Владик буде дуже радий.

— Не сумніваюся, — Руслан гордо гмикнув, — хто-хто, а батько буде нереально радий моєму візиту.

— Руслане, синку… — стривожилась мачуха. — Владик і справді все зрозумів…

— Все нормально, я вже не маленький, — сусід припинив її спробу виправдати батька. Він відсторонився від мачухи і знову взяв мене за руку, міцно стискаючи. — Я це зробив лише заради вас. Не для батька.

— Ти даремно сердишся, синку, — тихо прошепотіла Анастасія Іванівна і замовкла. Облизала нафарбовані червоною помадою губи і зітхнула, ховаючи очі повні сліз.

Боже, та що в них ще сталося? Що я ще не знаю про родину Руслана?

Коротка безмовність затягувалася. Ніхто не поспішав говорити. Усі варилися у своїх думках. Мовчання розбавлялося лише щебетанням невідомих мені птахів.

— Ну що, ходімо до хати, стіл уже накритий, — швидко виправив незручну паузу Костя. — Мама спекла свою фірмову індичку з яблуками та сидром, — він відчинив величезні чудернацькі двері і, пропустивши спочатку Анастасію Іванівну, легенько підштовхнув нас із Русланом усередину. — А на гарнір — запечена за сімейним рецептом картопля. Запевняю, це найсмачніша страва, яку ви коли-небудь їли. Мама готує, як кулінарна богиня, — белькотів Костя дорогою до вітальні.

— Звучить дуже апетитно, — я теж спробувала перевести тему на щось приємніше. Я відчула, як напружився сусід. Як важко він почав дихати. Як міцно стискав мені долоню. Немов за порогом будинку у нього автоматично ввімкнувся режим «знайти та знищити батька». І тепер ніщо не могло б відвернути його від цієї ідеї Ікс.

Видихнула і наказала собі заспокоїтися. Це лише мої шалені думки. І все пройде добре.

— Я з тобою, — ледь чутно прошепотіла Руслану. Захотілося його підтримати, але на більше у мене фантазії не вистачило.

У вітальні, напрочуд, нікого не було. Я чекала побачити там батька сусіда чи хоча б ще одного з його братів. Але на жаль. Тільки стіл, сервірований за всіма відомими мені правилами етикету, і запечена індичка, що парувала по центру столу. Декілька видів салату, три прозорі вази з квітами із саду. Дуже затишна атмосфера, якщо не брати до уваги, навіщо ми зібралися й конфлікт із батьком.

Ем… і як це розуміти?

— Владик зараз спуститься, він просив починати без нього, — наче прочитавши мої думки, пояснила Анастасія Іванівна. — А Рома трохи спізнюється, у нього важка зміна, довелося затриматись.