Читати книгу - "Мій особистий демон, Валерія Дражинська"

Не поспішаю розплющувати очі, бо голова страшенно паморочиться. Якби не міцні обійми, що утримують мене у вертикальному положенні, вже валялася б на підлозі. Відчуваю легкий дотик губ до скроні. Шкіру обдуває гаряче дихання. Роблю глибокий вдих, поглинаючи його неповторний запах. Посміхаюся. Я все ще в ейфорії, що Дрого, мій Дрого, мене знайшов.

- Ти як? - тихо запитує.

- Не знаю!

Нарешті наважуюся розплющити очі. Зустрічаюся з ним поглядом та всі волоски на тілі стають дибки. Він уже так дивився на мене. І не раз! Але зараз я навіть уявити не могла, в чому моя провина. Незважаючи на виявлену турботу, в його очах палахкотіла лють. Спрямована саме на мене.

- Ти злишся! Що я зробила?

Дрого випускає мене з обіймів та відходить. Пробуравивши важким поглядом, повертається спиною. Машинально зазначаю, що ми перемістилися в мій рідний світ, про що красномовно свідчила сучасна обстановка та шикарний вид на море з тераси, на яку вийшов Дрого. Але це другорядне. Головне зараз розібратися зі своїм демоном. Починаю нерішуче:

- Дрого, що сталося...

- Мовчи, Анно! - грубо обриває, - Посидь і помовчи.

Усе! Дістав! Усе дістало! Тіло почало тремтіти від люті, що охопила.

- Звичайно! Як скажеш! - насилу вдалося видавити слова слухняності єлейним голосом.

Хапаю зі столика, що стояв поруч, якусь декоративну скляну хрінь із живими квітами і запускаю її в спину Дрого. Влучаю точно в ціль. Реакція нульова. Навіть не напружився.

- Щасливо залишатися! - вийшло не гордо, як того хотілося, а зацьковано.

Ефектний відхід псував плачевно мокрий вигляд. Під час кидка сама себе облила водою, що була у вазі. Все одно! Потрібно бігти.

Біля дверей мене зупиняє сталевий захват на лікті. Різкий розворот на сто вісімдесят градусів, і я впираюся поглядом у смагляві груди. Підняти очі вище боюся. Здається, переборщила! Рука на підборідді змушує підняти голову вгору і все-таки зустрітися очима. А там полум'я, що спалює обурення, опір... усе, що може перешкодити йому мною володіти. Стиснуті в сказі губи наближаються до моїх. Між нами залишається кілька сантиметрів. Гаряче дихання позбавляє волі, відправляє шалені імпульси в низ живота. По тілу робить забіги табун скажених мурашок. Обхоплює долонями моє обличчя. Наші губи зливаються, але замість поцілунку чутливу шкіру лоскоче жаркий шепіт:

- Як же ти мене дратуєш, Анно! Убити готовий, але ж здохну без тебе. З першого погляду в'їлася під шкіру немов вірус. Не можу витравити. Проросла, пустила коріння. Я збожеволів на тобі. 

М'яко цілує і притуляється своїм чолом до мого.

- Мені доведеться зробити тобі боляче.

Після такого епічного зізнання майже в коханні, останні слова не відразу до мене доходять. А коли доходять стають уже не важливими. Тому що Дрого цілує мене. Навіть не так - накидається. Жадібно. Дико. До болю впиваючись у губи. Проникає язиком, де безкомпромісно хазяйнує. Руками обхоплює і стискає сідниці. Підводить, змушуючи обхопити ногами потужний корпус. У промежину впирається його нехиле збудження. Відпускає рот, але засмоктує шию. Одна рука переміщається на потилицю, ніби фіксуючи, відзначаю на межі свідомості. 

- Пробач, дівчинко, - чую сипле, перед тим як мозок вибухає від оглушливого болю в районі шиї.

Навіть закричати не можу. Від шоку просто хапаю ротом повітря. Неусвідомлено чіпляюся до Дрого всіма кінцівками. На руках у хід ідуть нігті. З усієї сили дряпаю йому шкіру на спині. Ніколи нічого подібного не відчувала. Різкий біль змінився на пекучий. Ніби в тіло впорснули розпечену лаву. Навіщо він так зі мною? Все ж вирішив убити? Тоді чому так жорстоко?

- Потерпи, дівчинка! Вір мені! Так треба. - шепоче, цілуючи й зализуючи місце... укусу?

- Навіщо...? - вимовити таке просте запитання вдається з неймовірними труднощами.

- Так потрібно, - повторюється.

"Кому? Мені? От зовсім ні!" - встигаю подумати я, перед тим як мене обволікає рятівна темрява.