Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"

Розділ 55

Товстий м'який костюм, м'яке крісло, оббиті м'яким матеріалом стіни.

Як мені вдалося так довго працювати тут і не знати про це приміщення?

Яскраве світло та крапельниця. Голка крапельниці встромлена у вену в моїй руці. Рука прив'язана зап'ястям до крісла. Я подумав, чи не варто спробувати висмикнути голку з вени? З точки зору довгострокової перспективи — напевно, ні. Рука по лікоть була зафіксована ременями. Також ремені були на ногах, на щиколотках, на грудях і навіть на лобі. Усе було зроблено для того, щоб унеможливити будь-яку смерть, окрім хіба з божої волі. Мені спала думка, що зараз у мене, напевно, найкраща за дуже довгий час постава, і через неї мені було дуже незручно.

Вінсент сидів переді мною й нічого не казав.

Усе було написано на його обличчі.

Не гнів — просто сум.

Я замислився, чи не був Вінсент в одному з своїх життів вчителем початкової школи? Ця роль йому б чудово пасувала.

Зрештою я сказав:

— Припустімо, що я відмовлюсь їсти та пити. Як довго ти сподіваєшся тримати мене живим, вводячи поживні речовини силоміць?

Він ледь не здригнувся, подумавши про грубість того, що йому доведеться зробити.

— Через кілька років голодувальники з Ірландської Республіканської Армії житимуть понад шістдесят днів. Але я сподіваюся винайти кращий спосіб підтримувати твоє життя, ніж пхати в горло трубку.

Настала моя черга здригнутися. Шістдесят днів — це дуже довго, якщо ти в'язень, в перспективі якого немає втечі, а є лише тривале болісне вмирання. Чи стане мені волі відмовлятися від їжі, коли я помиратиму від голоду? Я не знав. Я ніколи не перевіряв це. Чи зможе мій розум відмовитися від життя, коли моє тіло благатиме про нього? Я подумав, що це залежатиме від того, яким саме буде те життя та чого воно буде варте.

Мовчання.

Я не можу згадати, щоб раніше між нами було коли-небудь мовчання, принаймні, за винятком тих моментів, коли ми обоє були чимось захоплені або розмірковували над чимось. Було таке враження, що немає потреби спілкуватися, немає причин промовляти всі ті очевидні речі, говорити які вимагає виховане суспільство. Мені навіть здалося, що цим мовчанням ми в будь-якому разі сказали все це один одному, і саме тоді, коли в моїх думках скінчилося те, що я мав сказати Вінсентові в нашій уявній бесіді, і я почав усе повторювати, він підвів голову й оголосив:

— Я мушу знати твоє походження.

Це питання приголомшило мене, хоча я мав бути готовий до нього.

— Навіщо? — спитав я раптово пересохлим ротом.

— Не для того, щоб убити тебе, — він посміхнувся. — Боже милосердний, я б цього не зробив, Гаррі. Ніколи, клянусь. Але мені потрібно, щоб ти знав, що я його знаю. Мені треба, щоб ти розумів, що може трапитися аборт, і ти ніколи не народишся. Мені потрібно, щоб ти це знав, щоб ти зберігав мої секрети. Я розумію, що друзями ми більше ніколи не станемо, але решта… важливіше.

Я замислився над тим, що випливало з його слів; не про своє життя — загроза для нього була цілком очевидна — а про Вінсента. Він був молодший за мене, народжувався пізніше, а тому ідея, що він міг якимось чином бути для мене загрозою, завадити моєму народженню, була неможливою, якщо тільки в нього не було помічників. Хтось зі старшого покоління, хтось, хто жив би в 1919 році, готовий отруїти мою матір до моєї появи. Союзник у Клубі Хронос? Співучасник у його мрії, яким я бути вже не міг?

Він спостерігав за мною, безсумнівно вгадуючи напрямок моїх думок, а зрештою додав:

— Я не хотів би отримувати цю інформацію силою, Гаррі. Але якщо я буду змушений, я зроблю це.

Я різко повернувся до теперішнього часу, зосередився на реальності.

— Ти катуватимеш мене? — запитав я.

Не було сенсу оминати слова, ходячи навколо, і мене трохи втішило, що він здригнувся від цієї думки. Але те, як швидко він її прийняв, тішило менше.

— Так, якщо буду змушений. Будь ласка, не змушуй мене.

— Я не змушую тебе, Вінсенте; це рішення цілком твоє. Просто я хотів би зняти з себе будь-яку моральну відповідальність за цей конкретний вчинок, поки ти не розпочав.

— Ти же знаєш, що всі ламаються, Гаррі. Всі.

Спогади. Франклін Пірсон, ридання біля його ніг. Усі ламаються — це правда. Я теж зламаюсь. Я розповім про своє походження.

Або збрешу і помру.

— То що це буде? — весело запитав я й здивувався запаморочливій байдужості своїх слів. Спогади про Фірсона котилися разом із моїми думками наче спокійне море, що відтікало від берега перед цунамі, а я котився разом із водою, не в змозі щось контролювати. — Ти плануєш скористатися хімією? Мушу попередити, проти мене вже застосовували протипсихотичні засоби, і це призводило до несподіваних наслідків. Психологічний тиск? Ні, навряд чи. Якщо моє тіло може витримати лише приблизно шістдесят днів, то… я не хотів би переоцінити свою психічну стійкість, але загалом час грає не на твою користь. Електрика — найкращий вибір, але це ризик для серця. Адже ти знаєш про моє серце? А як щодо екстремального холоду? Або екстремальної спеки? Або їхньої суміші. Широко вживаним є позбавлення сну, але…

— Припини, Гаррі.

— Я просто розповідаю тобі, як це буде.

Він зміг не відвести свій погляд від мого, а мені виявилося легко не відводити свій. Це було вперше, коли я бачив, як він благає.

(Я на боці хороших, Гаррі! Я, курва, захисник демократії!)

— Просто скажи мені, Гаррі. Скажи мені, коли ти народжуєшся, і не буде потрібно вдаватися до цього.

(Божечко, я ж не з таких, я зовсім не такий, але ти мусиш зрозуміти: це важливіше, ніж ти або я).

— Сподіваюсь, що ти не проти, якщо я знову спитаю тебе, чому ти скористався словом «потрібно»? — не знаю, хто це сказав, але голос був схожий на мій, хоча й трохи сп'янілий. — Ніхто тебе не примушує тебе робити це зі мною. З твого боку це цілком добровільний вибір.

— Усі ламаються, Гаррі.

— Я знаю. Але ж ти не можеш дозволити собі перевіряти,