Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89"

— Уран був позбавлений Кроносом дітородної сили — так у міфах. Навіщо?

— Космічне випромінювання сприяло високій пластичності живої матерії, тоді як земне сприяло стабілізації досягнутого. Космос спонукав до чимраз швидших змін, дедалі в ширших межах — і, мабуть, це було б не погано, якби ми жили в космосі. Але, живучи на Землі, ми досягли ідеальної пристосованості саме до земних умов. Подальші зміни здавалися непотрібними — адже Атлантида постачала нам усе, щедрість її була невичерпною. І ця щедрість стала нашим прокляттям, ланцюгом, який прикував нас до колиски.

— Ланцюгом? Яким ланцюгом? Чому?

— Наша еволюція стала надто залежною від природних умов Атлантиди, зокрема від рівня радіації. Ні, звичайно, залежність не абсолютна — адже ми були дуже пластичними. Могли подовгу жити в будь-яких умовах і будь-де, споживати будь-яку їжу, але… Наш біологічний час неймовірно прискорювався. Рік, проведений поза Атлантидою, дорівнював століттям… А розумному шкода свого часу — його завжди обмаль.

Свій час, своє життя… У нас народжувалися діти. Набагато рідше, ніж у людей, навіть з поправкою на різну тривалість життя, але приріст був. І хоча Атлантида велика, проте не безмежна. Нашим дітям і онукам її вистачило б, та треба було думати про більш віддалене майбутнє.

Перше, що ми спробували — використати свою біологічну пластичність. На одній і тій же. території може існувати більше особин, якщо вони… ну, скажімо по-твоєму, займуть різні екологічні ніші, змінять поступово, звичайно, умови середовища.

Сирени, наяди, нереїди, тритони, сатири, кентаври, лапіфи — спроба піти цим шляхом, свідомо змінити організм, пристосувавши його до нових умов, не вдалася.

— Чому?

— Річ у тім, що, як виявилося, мисляча істота зумовлена не тільки розумом, і зміна організму можлива до певної межі. Пороговість процесу… Зрозуміло? Чудово! Так от, перехід межі, кардинальна перебудова тіла в розрахунку на нову екологію здатна викликати необоротні зміни психіки. Уяви себе, в тілі орла чи дельфіна… Розум зберігається, але невпізнанно змінюється особистість, її мораль, етика поведінки, система цінностей… Отож кажу, спроба виявилася невдалою.

Те, що ви називаєте соціальним устроєм, у нашій спільності було досить простим. Титани, у порівнянні з людьми, великі індивідуалісти. У нас не було потреби тулитись один до одного, організовувати колективи, підпорядковувати себе нормам колективного життя. І мораль наша була проста — не брехати, не зраджувати одне одного й свого слова, не знищувати без потреби живого, ніколи не завдавати шкоди розумному, взагалі жити по правді — кожен розумів це по-своєму. В іншому всі разом і кожен зокрема вільні були чинити так, як їм заманеться.

Але примітивні форми суспільного життя були й у нас. Так питання, що торкалися всієї громади, вирішувалися загальними зібраннями, а втілював рішення в життя правитель з помічниками, яких добирав собі сам. Правителем був Кронос, титан, який суспільні інтереси завжди ставив вище особистих…

То було бурхливе зібрання, набагато бурхливіше за усі попередні. Кронос запропонував обмежити дітонароджуваність. Не зразу з ним погодилися — діти завпеди радість, та й не звикли титани до якихось обмежень, проте пропозиція була слушна. Однак погодились не всі. Молодий титан Зевс, син Кроноса, розумний, могутній і владолюбний, кинув виклик батькові, назвавши його ідею боягузливою і злочинною, а самого правителя — “пожирачем немовлят”. Зевса підтримали Аїд і Посейдон, Гера і Деметра та ряд інших титанів і титанід. Це було нечувано — досі на зібраннях кожен говорив за себе, а зараз Зевс один висловлював волю своїх однодумців. Нахмурився Кронос.

— Що ж ти пропонуєш, сину?

І Зевс сказав:

— Ми не можемо змінити себе, пристосувавшись до умов середовища, — безглузда й невдала спроба це переконливо довела, ми принесли в жертву стількох представників нашої славної громади. Ви скажете — вони самі принесли себе в жертву, одвічне право титана: розпоряджатися собою за власним розсудом. Нехай так. Але хто дав нам право жертвувати ненародженими! Чи запитали в них згоди? їм не дали слова на нашому зібранні. Тому я вимагаю від їхнього імені: ніяких обмежень народжуваності! Кожне дитя є вінцем творіння, кожне з них має невід’ємне право на життя, і кожне з них отримає його!

Голос Зевса рокотав громом і віддавався голосами молодих титанів, які підтримували його. Але Кронос перекрив усіх:

— Що ти пропонуєш, Зевсе?

— Ми не можемо пристосувати себе до навколишнього середовища, але ми можемо пристосувати його до себе! Титани здатні виправити недогляд сліпої природи, ми можемо розігріти ядро Землі, щоб по всій планеті створити умови, близькі до Атлантиди. Ми можемо це зробити, ми мусимо це зробити, ми зробимо це! В ім’я ненароджених! В ім’я майбутнього титанів!

— Але ж ти знаєш, — відповів Кронос, — ти знаєш долю рослин, тварин і людей з інших материків, які потрапляли на Атлантиду. Короткий, мов спалах, бурхливий: розквіт і швидка, невідворотна загибель. Не всім підходять наші умови. Ти хочеш спалити все живе на Землі?

— Про що ти, батьку? — Зевсів голос став улесливо-м’яким. — Що ти шкодуєш? Життя? Так, без потреби його не можна знищувати, але потреба є! Людей? Годі бо, це ж випадкова пліснява на нашій планеті. Хіба можна порівняти їх з титанами? — І знову зміцнілим, громовим голосом: — Ні, я не збираюся спалити життя на Землі, я хочу розчистити його для справжнього істинного життя! Не можна плекати прекрасні плоди, не знищуючи бур’яну — це реальність, і її не змінити.

— У тому, що ти говориш, немає титанової правди. У нас мало законів — тим твердіше ми маємо дотримуватись їх. Нам доступно майже все — саме тому ми можемо дозволити собі небагато. Хто порушує правду титанів, той перестає бути титаном!

— То це така титанова правда? — гримнув Зевс. — Ми зрікаємось її! Ми, діти титанів, не титани більше. Ми — боги! Наші дороги віднині розходяться навіки. Немає більше над нами цієї безглуздої правди, ніяких законів для нас не існуватиме надалі. І ви, — він звернувся до решти, — ви теж можете стати богами. Для цього треба тільки сказати собі — нам усе дозволено!

Чорне волосся його стало сторч, синіми блискавками спалахували очі на блідому натхненному обличчі, й могутня постать з піднятими вгору руками була зловісною і грізною. Немов моторошна чорна тінь упала на галявину.

Та засміявся Атлант