Читати книгу - "Пастка-22"

би спробувати. — Масивні крохмалисті щоки полковника раптом зарум’янились яскравими плямами ентузіазму. Він зірвався на ноги і збуджено заходив по кімнаті. — Гляньте, як це допомогло тим людям в Англії. Ось тут у журналі є фотографія полковника, чий капелан править молебень перед кожним бойовим вильотом. Якщо молебні допомогли йому, то і нам допоможуть. Може, як ми почнемо молитися, моя фотографія також з'явиться в «Сатердей Івнінг Пост».

Полковник знову сів і стримано усміхнувся своїм щедрим сподіванням. Капелан не отримав жодного натяку, що йому слід казати далі. На його довгастому, досить блідому обличчі застиг задумливий вираз, і він ковзнув поглядом по високих кошиках з червоними помідорами-сливками, що рядами стояли уздовж стін. Він удавав, ніби обмірковує відповідь. За якийсь час він зрозумів, що витріщається на ряди кошиків з червоними помідорами-сливками, і його настільки заінтригувало, навіщо кошики, переповнені червоними помідорами-сливками, в кабінеті командира полку, що він геть забув про обговорення молитовних зустрічей, аж нарешті полковник Каткарт, добродушно відхилившись від теми, запитав:

— Хотіли б купити, капелане? Щойно з ферми, яку ми з підполковником Корном маємо в горах. Можете взяти один кошик гуртом.

— О ні, сер. Не треба.

— Ну, гаразд, — мовив полковник примирливо. — Не мусите. Майло з радістю вихопить з-під рук усе, що ми виростимо. Ось ці зібрано лише вчора. Погляньте, які вони зрілі й тверді, мов груди в молоденької дівчини.

Капелан зашарівся, і полковник тут же зрозумів, що зробив помилку. Він присоромлено похилив голову, відчувши, як його масивні щоки запалали, а пальці стали грубими і неповороткими. Він злісно ненавидів капелана за те, що той був капеланом і перетворив на грубу нетактовність його жарт, який за інших обставин, безперечно, вважався б дотепним і вишуканим. Він жалюгідно силкувався придумати, як їм обом вибратися з цього прикрого становища. Тут він раптом пригадав, що цей капелан усього лиш капітан, і вмить випростався, мало не задихаючись від потрясіння й обурення. Його щоки люто стиснулися на думку, що він оце щойно зазнав ганебного приниження від свого однолітка, який досі лише капітан, і він втупився в капелана з такою мстивою, вбивчою ворожістю, що той затремтів. Полковник садистично карав капелана довгим, сердитим, злобливим, ненависним, мовчазним поглядом.

— Ми про щось інше говорили, — нарешті в'їдливо нагадав він капеланові. — Не про тверді, зрілі груди вродливих молодих дівчат, а про щось цілком інше. Ми говорили про релігійні відправи в інструкторській перед бойовими вильотами. Чи може нам щось завадити?

— Ні, сер, — пробурмотів капелан.

— Тоді почнемо з сьогоднішнього вильоту. — Полковник переходив до деталей, і ворожість його поступово пом'якшувалась. — Тепер мусите добре подумати, які саме молитви ми будемо читати. Не хочу нічого похмурого чи сумного. Нехай молитви будуть світлими й бадьорими, такими, щоб хлопці відлітали в доброму гуморі. Розумієте, про що я кажу? Нам не треба ніяких отих небесних царств і долин смерті. В усьому цьому забагато негативу. А чого це ви так скривилися?

— Вибачте, сер, — запнувся капелан. — Якраз коли ви це сказали, я думав про двадцять третій псалом.

— А про що там ідеться?

— Це той, про який ви щойно говорили, сер. «Господь — то мій пастир, тому...»

— Це той, про який я щойно говорив. Викидаємо. Що ще маєте?

— «Спаси мене, Боже, бо води вже аж до душі підійшли...»

— Ніяких вод, — вирішив полковник, різко дмухнувши в мундштук ПІСЛЯ того, як витрусив недопалок у мідну попільничку. — Чому б не спробувати щось музичне? Щось про арфи на вербах?

— Цей псалом має річки Вавилонські, сер, — відповів капелан. — «...там ми сиділи та й плакали, коли згадували про Сіона».

— Сіон? Негайно забудьмо про нього. Цікаво, як він узагалі сюди потрапив. У вас немає чогось веселішого, без цих вод, долин І Господа? Мені хотілося б уникати релігійної тематики, якщо це можливо.

Капелан став перепрошувати:

— Вибачте, сер, але майже всі відомі мені молитви доволі сумні за настроєм і бодай раз згадують ім’я Боже.

— Тоді треба знайти щось інше. Люди і так клянуть вильоти, на які я їх посилаю, то навіщо їм утовкмачувати ці проповіді з Богом, смертю чи Раєм. Чому б нам не вибрати позитивніший підхід? Чому б нам не помолитися за щось добре, як-от щільніший візерунок бомбування, наприклад? Хіба не можна помолитися за щільніший візерунок бомбування?

— Ну, так, сер, гадаю, що так, — непевно відповів капелан. — У такому разі я вам не потрібен. Ви самі це могли б зробити.

— Знаю, що міг би, — відрубав полковник. — Але ви тут, по-вашому, навіщо? Я міг би й харчі сам собі купувати, але це робота Майла, і саме тому він обслуговує всі інші полки в регіоні. Ваша робота — читати нам молитви, і відтепер ви перед кожним бойовим вильотом будете молитися за щільніший візерунок бомбування. Ясно? Я вважаю, що щільніший візерунок бомбування справді заслуговує на молитву. Це стане листком у вінку слави для нас з генералом Пекемом. Генерал Пекем вважає, що аерофотознімки виглядають значно краще, коли бомби вибухають ближче одна до одної.

— Генерал Пекем, сер?

— Саме так, капелане, — відповів полковник і, помітивши розгублений вигляд капелана, поблажливо хихотнув. — Не хотілось би розпускати чутки, але схоже на те, що генерал Дрідл нарешті на виході і на його місце висувають генерала Пекема. Щиро кажучи, я не буду засмучений, якщо це трапиться. Генерал Пекем чудова людина, і я думаю, з ним усім нам буде краще. З другого боку, цього може ніколи не статись, і ми залишимося з генералом Дрідлом. Щиро кажучи, і це мене не дуже засмутить, бо генерал Дрідл — теж чудова людина, і думаю, що з ним нам усім буде краще. Сподіваюсь, капелане, ви будете тримати язика за зубами. Я б не хотів, щоб хтось із них подумав, ніби я підтримую іншого.

— Слухаюсь, сер.

— Чудово, — вигукнув полковник і жваво звівся на ноги. — Але через усі ці балачки ми не потрапимо в «Сатердей Івнінг Пост», еге, капелане? Краще подивімось, як буде виглядати наш захід. До речі, капелане, поки що ні слова про це підполковникові Корну. Розумієте?

— Так, сер.

Полковник Каткарт у задумі затупцював туди-назад по вузькому проходу між кошиками з помідорами і письмовим столом та кріслами посеред кабінету.

— Вважаю,