Читати книгу - "Сокіл і Ластівка"

Виявляється, крім нас із капітаном у кормовій частині був хтось іще.

Мружачись від проміння сонця, яке сідало, з трюму піднявся квадратнопикий пан у коричневому камзолі. Я знав: це суперкарго містер Аткінс. Участь у бою на входила до його обов'язків, тому, поки гримкотіли постріли, він відсиджувався у каюті.

Роззирнувшись і зрозумівши стан речей, старий сказав:

— Ви доста повоювали, мілорде. Не клейте дурня. Треба спускати прапор.

— Мій прапор? — здивувався Грей і розсміявся, наче почув вдалий жарт.

— Ви що, не бачите, чорт би вас забрав?!

Палець Аткінса показав кудись убік.

Дерев'яними сходинками, які вели донизу, до порохового погребу, стікала в'язка вогняна змія.

— Накажіть усім спуститися з щогл, мілорде! Хай гасять вогонь брезентом, інакше ми злетимо в повітря! Нас самим з цього боку не підібратися, ми відрізані!

Капітан гукнув матросам:

— Залишатися на своїх місцях! Коли махну рукою, брасопте реї! А ви, Аткінсе, краще допоможіть мені зі штурвалом. Скоро нам знадобиться різкий поворот.

Заламуючи руки, суперкарго заволав:

— Господи, дай розуму цьому ідіоту! За хвилину буде пізно! Там же крюйт-камера!

— Годі, Аткінсе. Чи ви думаєте, я не знаю, де на кораблі що знаходиться?

Тут мені прояснився самовбивчий план капітана. Стало зрозуміло і те, що ніяка сила лорда Руперта не зупинить.

Суперкарго став навколішки і почав молитися. Матроси на реях слідкували за піднятою рукою свого командира, не відаючи, що їх смертна година близько.

Я нічим не міг допомогти ні цим бідним людям, ні шаленцю, для якого самоповага була дорожчою за життя. Гинути разом із ними я не хотів. Не страх, але почуття обов’язку кликало мене до моєї вихованки.

Захлинаючись плачем, я злетів над «Русалонькою» — і знову опустився, не в змозі попрощатися з Рупертом Греєм. Я сів на брам-реї. Піді мною жевріли вітрила, стаючи з багряних чорними.

До нас наближалося понівечене, потворне громаддя лінійного корабля. Весь форкасл був обліплений озброєними людьми. Їх люті обличчя говорили: милосердя ніхто не дочекається. Похмурим був і адмірал, який знову замаячив на містку. Він більше не вдавав галантності. Певно, уявляв, як пояснить начальству важкі, нічим не виправдані втрати.

Сотні життів уже обірвалися, винищені свинцем, вогнем і водою; у морі продовжували гинути нещасні. Та ненажерливій долі цих жертв було замало. Головний бенкет Смерті був попереду!

Лорд Руперт випустив з-під сорочки медальйон на золотому ланцюжку, поцілував його і махнув рукою.

Матроси взялися за канати, а капітан і суперкарго, який примирився зі своєю долею, налягли на штурвал. «Русалонька» взяла поправку курсу. Тепер вона летіла прямо на «Консепсьон».

Оглушливо хруснула деревина — це зіштовхнулися кораблі. Від поштовху я злетів з реї і замахав крилами.

З іспанця летіли мотузки з абордажними гаками, щоб міцніше причепити до себе фрегат. Бідні дурні, якби вони знали…

Перші відчайдухи з криком посипалися на палубу «Русалоньки», добігли до середини судна і зупинилися. Від квартердеку їх відділяла зона вогню.

— Капітана живим! — долетів громовий голос іспанського адмірала.

Я побачив, що Руперт сміється. Він залишив штурвал і просто стояв, схрестивши руки на грудях. Біла батистова сорочка розстебнута на грудях, вітер ворушить каштанове волосся на чолі.

Який же красивий цей чоловік!

Я спустився нижче, не думаючи про небезпеку, хоча палаюча суміш напевне вже проникла у крюйт-камеру.

— Прощавайте, мілорде, — почув я сумний голос суперкарго. — Яка прикрість, що ви безбожник. Це значить, що на тому світі нам з вами не побач…

Тут світ зіщулився в пружну грудку, розлетівшись мільйоном вогняних бризок. Мене підкинуло вгору, дуже високо — туди, де наливалося темною синню вечірнє небо.

Розділ чотирнадцятий

Полонений

Мене не оглушило, не обпалило крила, інакше я б впав у море і загинув. Врятувався я завдячуючи тому, що важу неповні чотири фунти — вибухова хвиля просто підкинула мене, як пір'їнку, високо-високо.

Я побачив згори уламки двох кораблів, побачив хвилі, всіяні шматками дерева і чорними цятками людських голів. Якби я вмів, то заридав би. А так — просто закричав.

Мене нестримно тягнуло до місця трагедії.

Я перевернувся, склав крила і помчав униз.

Не буду описувати, що я там побачив. Для цього я надто люблю людей і надто небайдужий до їхніх страждань. Скажу лише одне: єдиним полегшенням для мене було те, що серед уцілілих Руперта Грея я не побачив. Певно, він загинув миттєво. Його ворогові, іспанському адміралу, пощастило менше. Контужений і обпалений, він відчайдушно плив у бік берега; його пихате горбоносе обличчя було спотворене жахом — а ззаду сеньйора наздоганяли дві акули, вже перевернуті черевом догори для атаки.

Я зробив дугу в повітрі, знову злетів угору і полетів геть від цієї різанини. Моє серце краялося на шматки. З багатьох сотень життів, так страшно обірваних долею, я оплакував лише одне.

Скільки часу пробув я з капітаном «Русалоньки»? Найбільше — півгодини. Але у мене було відчуття, що я знав його довгі роки і що від мене відірвали безкінечно цінний шматок буття. Та що я! Весь світ наче побляк і втратив один із найпрекрасніших своїх відтінків. Така вже властивість справді красивих людей: варто їм зникнути — і всесвіт тьмянішає.

Яке нещастя, який удар, яка безповоротна втрата, добивався я, коли летів до острова. А потім опанував себе, закликавши на допомогу вічну утішальницю філософію.

Коротке знайомство з капітаном Греєм безумовно збагатило мене. Це не втрата, а, навпаки, дарунок долі. Ще один! важливий урок, який дало мені життя.

Неважливо, чому ти вирішуєш стояти до кінця. Хай і через нісенітниці, як-от небажання спустити розцяцьковану ганчірку на флагштоку. «Завжди залишайся собою і ніколи не здавайся — ось головний закон життя», — сказав мені на прощання лорд Руперт. Не має значення, що сказано це було без слів. Я зрозумів.

Коли, підкорившись волі й розуму, мій погляд прояснився, я був уже поблизу берега. І побачив, що, поки я воював, Летиція часу не гаяла. Не знаю, як їй вдалося переконати Дезессара, та він все ж спустив на воду обидва човни, і тепер вони якраз випливали з бухти, щоб підібрати тих небагатьох, хто ще тримався на воді.

Певен, що на допомогу моїй вихованці прийшов отець Астольф. Я побачив його на носі першого човна — він молився навколішках; по його зморшкуватому обличчю рясно текли сльози. Біля керма сидів капітан.

Другою шлюпкою