Читати книгу - "Сокіл і Ластівка"

Я сів їй на плече, а вона ледь на мене глянула. Тільки пробурмотіла: «А, це ти». Гадаю, Летиція і не помітила моєї відсутності, надто вже була вражена.

Ірландець же оглядав сліди різанини поглядом людини бувалої.

— Не при мсьє Кабані буде сказано, гарматники — найгірші грішники на світі, — сказав він, коли повз нього проплив продірявлений шматок борту. — Влучним картечним пострілом можна за один раз відправити на той світ два десятки людей. А найгірше, що артилерист ніколи точно не знає, скільки душ він згубив протягом життя. Всі каноніри приречені горіти в пеклі, це вже точно. Я, звісно, теж убивця, але принаймні твердо пам’ятаю кожен свій гріх.

— Я пам’ятаю. Ви казали, що згубили сімнадцять душ, — сказала Летиція.

— Вісімнадцять, мій дорогий Епіне. Вісімнадцять. Однак перед Богом я майже чистий, бо привів на цей світ сімнадцять нових душ. Коли Ліз із Сен-Мало народить, рахунок зрівняється. А у Форт-Роялі я посіяв ще кілька насінин. Якщо вони зійшли, як передбачено природою, то я вже квит і навіть у плюсі. Раніше церква продавала індульгенції. За гроші можна було спокутувати будь-який гріх, хоч би й смертовбивство. Це, звісно, неправильно. Єдине можливе вибачення за такий важкий гріх — дати нове життя замість того, що забрав, — з глибоким переконанням виснував рудоволосий філософ.

— Якщо убив для захисту, цей гріх можна простити, — невпевнено мовила Летиція. Я зрозумів, що вона знову згадала застреленого розбійника з великої дороги.

— Чому тільки для захисту? Вбивати можна з різних міркувань. — Логан здивувався. — А якщо людина тобі добряче заважає? Або, прикінчивши когось, можна отримати солідну винагороду? Але у випадку корисливого чи заздалегідь задуманого вбивства я завжди розплачуюсь авансом. — Він поважно підняв пальця. — Щоб не бути боржником у Всевишнього з настільки небезпечного приводу. Не вистачало ще втрапити в чистилище через власну необачність! Сто чи двісті років лизати розпечену сковороду! Слуга покірний!

Раптом Летиція перервала його.

— Ви що!? — закричала вона Дезессару. — Треба підбирати людей! Місця не вистачить!

Справа в тім, що на сусідній човен, підчепивши багром, затягали скриню, яка припливла з якогось із загиблих кораблів.

Але людей до нас дісталося зовсім небагато. На обидва човни ми підняли всього шістнадцять чоловік, всуціль самих іспанців. Всі вони були несповна розуму після перенесених жахіть, а одному акула відкусила ногу до коліна. Летиція наклала джгут, але було пізно — горопаха втратив надто багато крові і скоро сконав. Останніми його словами була вдячність. «Дякую Тобі, Мадонно, що мій останній притулок буде у землі, а не кишках мерзотної тварини», — мовив він слабким голосом. Вже не знаю, чому нутрощі хробаків для нього кращі, ніж черево: акули, але якщо така думка втішила помираючого, то нехай.

Човни ледь не торкалися води верхівками бортів — стільки було підібрано ящиків і тюків із різним крамом.

Дезессар звелів повертати до берега, а я піднявся вгору, щоб ушанувати місце битви, поки вітер і хвилі не стерли з поверхні моря сліди кривавої драми.

Промінь сонця, яке майже сховалося за горизонтом, щось надто вже яскраво зблиснув на поверхні моря. Я кинув погляд у той бік — і скрикнув.

На уламку салінга, заплутавшись у розірваних вантах, лежав небіжчик у білій батистовій сорочці, крізь комір якої сяяв золотий ланцюг.

Це був він, він!

Я кинувся вниз.

Вибух помилував його риси. Лорд Руперт був прекрасним і в смерті. Навіть цівки крові, що витекли з рота, вух і ніздрів, не псували краси цього чудового обличчя.

Я скрушно сів біля мерця, погладив його мокре волосся крилом. І раптом побачив, що його груди здіймаються.

Боже, що зі мною зробилося!

Я так кричав і метушився, що Летиція, заклопотана допомогою пораненим, озирнулася в мій бік.

— Капітане, там ще один! — крикнула вона. — Може, він живий! Підберіть його, у вас у човні залишається місце!

Дезессар сварливо відказав:

— Ви хочете, щоб ми перекинулися?

Та потім, певно, помітив золотий медальйон і наказав підпливти ближче.

— Це моє, всі чули? — заявив він. — Я помітив труп першим! Моя особиста здобич!

Простягнув руку, відштовхнув мене і зірвав ланцюжок.

— «Mermaid»[32], — прочитав він. — Значить, англієць.

Підплив другий човен. Логан сказав:

— Це, певно, і є той багатій, власник «Русалоньки». Прикро, що здох. Можна було б узяти гарний викуп.

— Та він дихає! — вигукнула тут моя розумничка. — Нумо, хлопці, беріть його!

— Дихає? — Дезессар швидко промовив: — Перший до нього доторкнувся Я, а отже, він мій. Всі свідки! За статутом, будь-яка здобич, взята прямо з води, належить тому, хто захопив, а не судновласнику і не короні!

— Обережніше, у нього можуть бути переламані кістки, — звеліла матросам Летиція.

На березі Летиція оглянула полоненого. Кістки були цілими, рани не відкриті, але він був нерухомий і непритомний.

Я чув, як францисканець, який стояв поряд і перебирав чотки, тихо сказав:

— Contusio.

Дівчинка невпевнено озирнулася на нього. Лікування контузій вона ще не проходила.

— Що треба робити? — запитала вона, відвівши капелана вбік. — Ця людина помре?

Я стрибав за ними по землі й підслуховував, затамувавши подих.

— Такий різновид струсів, так само як і його лікування, наукою мало вивчені. Буває, що контужений помирає, не прийшовши до тями. Або, пролежавши скількись годин чи навіть днів, отямлюється, ніби нічого не трапилося. Рекомендується повний спокій і постійний нагляд. Людина у такому стані часом захлинається блювотинням або навіть слиною. Краще від хворого не відходити.

— І це все?

— Ні, звісно. Головне — молитися про зцілення і уповати на волю Божу.

Я так зосереджено прислуховувався, що не помітив, як ззаду підійшов Дезессар.

— Вилікуйте мені цього англійця, лікарю, — сказав він, марно намагаючись відкрити замочок на медальйоні. — Він з біса багатий. За таку птаху я можу отримати п'ятдесят, а то й сотню тисяч!

— Я спробую. — Летиція витирала хусткою кров з обличчя пораненого і все уважніше вдивлялася у його риси. Здається, лише тепер вона помітила, який він з себе гарний. — Але не знаю, чи вийде…

Капітан схопив її за лікоть. По-моєму, він уже забув, що «мсьє Епін» насправді ніякий не лікар.

— А ви постарайтеся! Якщо він не здохне і я отримаю викуп, п'ята частина буде вашою.

Летиція скоса глянула на нього.

— Я ж вам сказав: зроблю, що зможу. Та якщо ви розраховуєте здерти такі гроші, навіщо труситися на копійкою? Поверніть медальйон. Певно, він цінний для цього чоловіка. Ось коли вже помре, тоді й заберете.

Дезессар зітхнув і неохоче поклав дрібничку на