Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону"

Я знав, у якій кімнаті перебуваю насправді, відбудовував її довкруж себе в пітьмі — чи то з пам'яти, чи користуючись як орієнтиром слабким світлом, під яким примостив фіранки, — відбудовував цілковито й умебльовував не згірш за архітектора й шпалерника, зберігаючи первісне розташування вікон і дверей, ставив на звичне їм місце шафи й свічада. Та заледве денне світло, — а не взятий мною за нього відблиск недожеврілих головешок на мідному пруті портьєри, — проводило у темряві, наче крейдою, свою першу білу напрямну, вікно з фіранкою покидало одвірок, де я його помилково притулив, у той час як писемне бюрко, яке моя пам'ять нездарно поставила там, де вікно, втікало, щоб дати йому місце, навзаводи, підганяючи коминок і відсуваючи коридорну стінку. Дворик запанував там, де ще мить тому була моя туалетна, і зрештою житло, яке я відбудовував у пітьмі, зазнало долі інших осель, що маячили в круговерті мого пробудження: його погнав у розтіч цей блідий знак, накреслений над фіранками перстом передзорнього дня.

ЧАСТИНА ДРУГА

СВАННОВЕ КОХАННЯ

Щоб належати до «кола», до «купки», до «кланчика» Вердюренів, досить було виконати одну, але доконечну умову: треба було мовчазно прийняти символ віри, один із пунктів якого зводився до того, що молодий піаніст, яким того року опікувалася пані Вердюрен і про якого вона казала: «Щоб хтось так зіграв Ваґнера, хай він тричі вмиється!», «заломлює» і Планте, і Рубінштейна, а доктор Коттар як діагност куди кращий за Потена. Всякий «новобранець», якого Вердюрени не могли переконати, що на вечорах у тих, хто не буває у Вердюренів, страшенна нудота, негайно засуджувався на вигнання. Жінки бували щодо цього норовливіші за чоловіків: хіба можна було їм відмовитися від суєтної цікавости і бажання з'ясувати самим, що там в інших салонах діється, і Вердюрени, стурбовані, як би допитливий дух і демон суєтности не заразили інших і не внесли схизми до їхньої ортодоксальної церквиці, мусили банітувати одну по одній усіх «вірних» жіночої статі.

Якщо не рахувати молодої докторші, то біла челядь була репрезентована цього року винятково (сама пані Вердюрен була особа вельми доброчесна і походила зі статечної буржуазної сім'ї, дуже багатої і зовсім невідомої, з якою вона мало-помалу з власного почину урвала всякі взаємини) молодою жінкою майже з напівсвіту, панею де Кресі, яку пані Вердюрен називала на ім'я, Одеттою, і заявляла, що вона «цяця», та тіткою піаніста, схожою на колишню консьєржку; обох їх, не обізнаних зі світом, легко було, завдяки простоті душевній, переконати, що княгиня Саґанська та дюкиня Ґермантська платять великі гроші нещасним гостям, інакше на їхні звані обіди ніхто б не ходив; тим-то, якби хтось зголосився добути запрошення для цих двох великосвітських дам, колишня консьєржка і кокотка зневажливо відкинули б таку пропозицію.

На обід Вердюрени не запрошували: кожен із членів «купки» знав, що для нього приготовлений куверт. Вечори не мали певної програми. Молодий піаніст грав, але тільки як «був у гуморі», бо нікого ні до чого не силували, і пан Вердюрен казав: «У нас по-дружньому, хай живе панібратство!» Якщо піаніст хотів грати «Політ Валькірії» або прелюдію до Трістана, то пані Вердюрен заперечувала не тому, що ця музика їй не подобалася, а, навпаки, тому, що вона справляла на неї надто сильне враження. «Ви що, хочете, щоб у мене розходилася мігрень? Адже після цього у мене завжди болить голова. Я себе знаю! Завтра вранці я не зможу встати з ліжка, — ні, дякую красно!» Якщо піаніст не грав, то нав'язувалася спільна розмова, і котрийсь із приятелів, найчастіше художник, який був тоді у Вердюренів у фаворі, «викидав», як казав пан Вердюрен, «якусь таку пікантну штучку, аж усі качалися зо сміху», надто пані Вердюрен, яка звикла так дослівно розуміти метафори стосовно її душевного стану, що доктор Коттар (тоді початківець-практикант) мусив вправляти їй звихнуту щелепу.

Надівати фрак було заборонено, пам'ятайте: тут усі «свої», боронь Боже скидатися на «зануд», від зануд уріж поли і тікай, як від чуми, їх запрошували тільки на великі вечори, влаштовувані якнайрідше, та й то, щоб розважити художника або щоб музика придбав собі нових шанувальників. Удовольнятися грою в шаради, давати костюмовані вечері, але у своєму гурті, без участи чужих.

Проте «свої» у житті пані Вердюрен посідали все більше й більше місця, а тому все, що одривало їх від салону, що іноді зв'язувало їм руки, робилося для неї нудним, неподобним: мати одного з них, професія другого, літнівка чи нездужання третього. Якщо доктор Коттар вважав за свій обов'язок устати з-за столу, поспішаючи до якогось тяжкохворого, пані Вердюрен мовила: «Хто знає, може, для нього буде куди краще, якщо ви не станете турбувати його сьогодні ввечері, без вас він тільки швидше засне, а завтра вранці ви одвідаєте його й побачите, що він зовсім здоровий». Уже на початку грудня вона робилася хворою на саму думку, що «вірні» «дмухнуть од неї» на Різдво чи Новий рік. Тітка піаніста вимагала, щоб він ішов з нею цього дня на сімейний обід до її матері.

— Невже ви думаєте, що ваша матінка помре, — з серцем гукнула пані Вердюрен, — якщо ви не пообідаєте з нею на Новий рік, пане провінціале?

її неспокій одроджувався на Білий тиждень.

— Ви, докторе, учений, вільнодумець, ви, звісно, прийдете до нас на Білий тиждень, як будь-якого іншого дня? — спитала вона Коттара першого року, коли виник «клан», і спитала таким тоном, ніби не могла сумніватися в його відповіді. Насправді вона дуже потерпала, бо, якби доктор не прийшов, у них нікого не було б.

— На Білий тиждень я приїду… попрощатися з вами, бо Великдень ми проведемо в Оверні.

— В Оверні? Та вас там поїдом їстимуть блохи й нужа! Ну що ж, віншую вас!

Потім, помовчавши трохи:

— Ви бодай попередили б нас, ми б усе нарихтували і поїхали б гуртом, цілком комфортно.

Достоту так само, коли в когось зі «своїх» заводився приятель, або якась «завсідниця» починала крутити роман, і через це вони могли «дременути», Вердюрени, яких анітрохи не лякало те, що жінка має бахура, аби лиш вона являлася вдвох із ним, аби лиш вони фліртували перед їхніми очима і не цуралися їх, казали: «Гаразд, приведіть сюди вашого друга». І його піддавали спробі, щоб з'ясувати, чи здатний він не мати секретів од пані Вердюрен і чи можна його прийняти до «гурту». Якщо він не