Читати книгу - "Сезон гроз"

Антон Шандор Лавей, Сатанинська біблія

Розділ сімнадцятий

— Саме вчасно, — похмуро сказав Франс Торквіл.

— Ти, відьми́не, встиг акурат на видовище. Зараз почнеться.

Лежав на ліжку, навзнак, блідий, як побілена стіна, з волоссям, мокрим від поту і прилиплим до чола. Мав на собі лише згрібну лляну сорочку, при вигляді якої Геральтові відразу спала на думку смертна кошуля. Ліве стегно, від пахвини аж по коліно, було обмотане просяклою кров’ю пов’язкою.

Посередині кімнати стояв стіл, накритий простирадлом. Невисокий чоловічок у чорному каптані без рукавів викладав на стіл знаряддя, по черзі, одне за одним. Ножі. Кліщі. Долота. Пилки.

— Одного мені жаль! — скреготнув зубами Торквіл. — Що я не зміг їх зловити, скурвих синів. Божа воля, не судилося… І вже не судитиметься.

— Що сталося?

— Те саме, до дідька, що в Тисах, Роговизні, Сосниці. Лишень незвично, на самому краю бору. І не на поляні, а на гостинцю. Наскочили на подорожніх. Трьох вбили, двох дітей схопили. Так вийшло, що я з відділом був поблизу, ми відразу рушили в погоню, скоро й побачили. Двох зарізяк, великих, як бики, і одного потворного горбаня. І цей же горбань з арбалету в мене пальнув.

Констебль затис зуби, коротким жестом показав на перев’язане стегно.

— Я звелів своїм, щоб мене покинули, а їх доганяли. Не послухали, гунцвоти. Ну і ті втекли. А я? І що з того, що порятували? От зараз мені ногу відітнуть. Чи не краще було, курва, здохнути там, але, нім очі згаснуть, побачити, як тії дригають ногами в петлі. Не послухали наказу, холєрники. Тепер сидять там, соромляться.

Підвладні констебля, дійсно всі як один похнюплені, зайняли лаву під стіною. Товаришила їм зовсім не схожа на решту товариства бабуня у вінку, що цілком не личив до сивої голови.

— Можемо починати, — сказав чоловічок у чорному каптані. — Пацієнта на стіл, міцно прив’язати ременями. Постороннім вийти з кімнати.

— Хай лишаються, — буркнув Торквіл. — Хай я знаю, що дивляться. Сором мені буде кричати.

— Зараз, — Геральт випрямився. — Хто вирішив, що ампутація необхідна?

— Я так вирішив. — Чорнявий чоловічок теж випрямився, але, щоб заглянути Геральтові в обличчя, мусив сильно задирати голову. — Я мессір Люппі, лейбмедик бейліфа з Горс Веллену, спеціально сюди присланий. Оглянувши, я визначив, що рана заражена. Ногу необхідно відрізати, іншого виходу немає.

— Скільки береш за операцію?

— Двадцять корун.

— От тобі тридцять. — Геральт витягнув з торбини три десятки. — Збирай інструменти, пакуйся, повертайся до бейліфа. Коли б питав, то пацієнтові ліпше.

— Але… Я змушений протестувати…

— Пакуйся і повертайся. Яке з цих слів незрозуміле? А ти, бабко, ходь сюди. Відгорни пов’язку.

— Він, — бабуня вказала на лейбмедика, — заказав мені до раненого торкатися. Бо я, мовляв, знахарка і відьма. Грозився, що донесе на мене.

— Плюнь на нього. Зрештою, він вже йде.

Бабка, в якій Геральт відразу розпізнав травницю, послухала. Обережно зняла пов’язку, хоча Торквіл крутив головою, шипів і стогнав.

— Геральте… — вистогнав. — Що ти вигадав? Казав медикус, що рятунку нема. Ліпше ногу втратити, ніж життя.

— Така правда, як вош кашляє. Зовсім не ліпше. А тепер заткнися.

Рана виглядала паскудно. Але Геральт бачив і гірші.

Вийняв з саков коробку з еліксирами. Мессір Люппі, вже спакувавшись, приглядався і хитав головою.

— Декокти не допоможуть, — заявив. — Не допоможе ні лжемагія, ні знахарські штучки. Це все шарлатанство. Я, як медик, змушений протестувати.

Геральт повернувся, глянув. Медик вийшов. Поквапом. Спотикнувся на порозі.

— Четверо до мене. — Відьми́н вийняв корок з флакону. — Тримайте його. Франсе, затисни зуби.

Вилитий на рану еліксир дуже запінився. Констебль пронизливо зойкнув. Геральт почекав хвилину, вилив другий еліксир. Цей теж пінився, а, крім того, сичав і димів. Торквіл закричав, замотав головою, напружився, закотив очі і знепритомнів.

Бабуня вийняла з торбинки горщик, вибрала звідти жменю зеленої мазі, наклала грубим шаром на кусень складеного полотна, прикрила рану.

— Живокіст, — вгадав Геральт. — Мастика з живокосту, арніки й нагідок. Добре, бабуню, дуже добре. Ще б придався звіробій, дубова кора.

— Ти ся подиви, — перебила бабка, не піднімаючи голови з-над ноги констебля. — Буде мене травництва вчив. Я, синцю, ще тоді травами лікувала, як ти під стіл пішки ходив і котові казав: «Вуйку, посуньтеся». А ви, хлопчиська, відступіть, бо світло мені заслоняєте. І смердите так, що простигосподи. Міняти онучі слід, міняти. Хоч вряди-годи. Марш з кімнати, кому кажу?

— Ногу треба буде знерухомити. Вкласти у довгі лубки.

— Я казала не вчити мене. І сам теж надвір забирайся. Чого тут ще стоїш? Чого чекаєш? На подяку, за те, що ти великодушно своїми відьми́нськими ліками пожертвував? На обіцянку, що він до кінця життя не забуде?

— Хочу щось у нього запитати.

— Присягни, Геральте, — зовсім несподівано обізвався Франс Торквіл, — що ти до них доберешся. Що їм не даруєш…

— Дам йому щось на сон і від гарячки, бо марить. А ти, відьми́не, вийди. Почекаєш перед хижею.

Не чекав довго. Бабка вийшла, підтягнула одіж, поправила зсунутий вінок. Сіла біля нього на призьбі. Потерла стопою об стопу. Вони були в неї дуже малими.

— Спить, — сповістила. — І, либонь, виживе, як нічого злого не зайде, тьху, тьху. Кістка зростеться. Ногу ти йому відьми́нськими чарами вирятував. Кульгати буде і на коня, видається мені, вже не сяде, але що дві ноги, то не одна, хе, хе.

Сягнула за пазуху, під вишиваний кептарик, і ще сильніше запахла зіллям. Витягнула дерев’яну коробочку, відкрила. Повагавшись хвилю, підсунула Геральту.

— Нюхнеш?

— Ні, дякую. Не вживаю фіштеху.

— А я… — травниця втягнула наркотик до носа, спершу до однієї ніздрі, потім до другої. — А я, овшім, вживаю помаленьку. Дідьчо добре робить. Голова краще варить. На довгий вік помагає. І на вроду. Лиш подивися на мене.

Подивився.

— За відьми́нський лік для Франса, — бабка протерла засльозене око, потягнула носом, — дякую тобі, не забуду. Знаю, що ви ті декокти ревно пильнуєте. А ти їх вділив йому, не вагався. Хоч через то може тепер тобі самому забракнути. Не боїшся?

— Боюся.

Вона повернула голову профілем. Справді, була