Читати книгу - "Книга пригод 3"

Хоч подорожній ішов рівним кроком, не уповільнюючи його, він посувався обережно, немовби ще не вирішив, куди йому прямувати. На ньому не було ні чорного сюртука, ні іншої якої чорної одежини, одначе щось у його вигляді змушувало думати, що він належить до людей, які носять одяг міського крою. Одежа на ньому була з бумазеї, чоботи попідбивані цвяхами, та все-таки він нітрохи не скидався на селянина, що в такому одязі та в таких чоботях звик ходити по багнюці.

Коли він порівнявся з вівчаревою оселею, дощ пустився, або, краще сказати, линув іще несамовитіше. За крайніми будівлями невеликої оселі був такий-сякий захисток від вітру та дощу, і тут подорожній, зупинившись, оглянувся. У цих краях не було звичаю ховати господарські будівлі за житловими. На вівчаревому подвір'ї найпримітнішим був свинячий хлів, що стояв над стежкою на передньому розі необгородженого садка. Подорожньому впав у очі тьмяний блиск шиферного даху на тому хлівці, він звернув із стежки і, переконавшись, що хлів порожній, став під його дашком.

Постоявши тут якусь хвилинку, він почув гудіння серпента і трохи тихіше тирликання скрипки. Ті звуки долинали до нього крізь шум дощу, що шелестів по землі, гучно лопотів по капустяному листі, тарабанив по десятку вуликів, які ледь видніли біля стежки, і з плюскотом лився зі стріхи в цебра та баняки, поставлені рядком попід стіною хати. Для мешканців Воронячого Сідала, як і для всіх інших осель цього нагір'я, нестача води була найтяжчою бідою, і, коли перепадали дощі, вони весь домашній посуд використовували, щоб якнайбільше її зібрати. Можна б чимало розповісти про те, до яких хитрощів удавалися ці люди, щоб ощадити воду для прання та миття кухонного начиння. Але в осінню пору таких крайнощів не траплялося. Небо посилало дощів стільки, що води вистачало, аби тільки збирав.

Нарешті серпент замовк, і в хаті стало тихо. Ця тиша спонукала самітного пішохода від думок, що його посіли, перейти до діла. З якимось новим наміром вийшов він з-під дашка і рушив стежкою до дверей хатини. Підійшовши до них, він перш за все став навколішки на велику плескату каменюку біля цілої вервечки посудин, нахилився над однією і почав великими ковтками пити воду. Вгамувавши спрагу, він випростався й підніс руку, щоб постукати, але не постукав, а тільки втупив очі у двері. Звичайно, темні дошки нічого не могли сказати йому. Мабуть, він намагався думкою проникнути крізь двері і зважити, що може чекати на нього всередині та як його зустрінуть там, коли він увійде.

Він обернувся нерішуче і оглядівся довкола. Ніде не було видно ні душі. Стежка, що від порога вела в садок, лисніла, неначе слід равлика. Дашок над колодязем, здебільшого сухим, ляда над цямриною, верхня перекладина над хвірткою — все блищало тим самим тьмяно-вологим блиском, неначе полаковане. А далі внизу, в самій долині ледь видніли білуваті смуги, і ці смуги були багато ширші, ніж звичайно. Це показувало, що ручаї повиходили з берегів і затопили луки. А ген далі за луками крізь завіси дощу тьмяно блимало кілька вогників — вони показували, де лежить головне місто графства, звідки, очевидно, й прибився сюди подорожній. У тому боці не було помітно нічого живого, ніякого руху — це, видно, заспокоїло його, і він постукав у двері.

Гості в світлиці після танців та музики саме безладно й голосно загомоніли. Живоплітник запропонував був товариству затягти пісню, але іншим співати не хотілося, і стук у двері всім видався бажаною переміною.

— Заходьте, — промовив вівчар, не довго думаючи.

Клацнула клямка, стрибнувши вгору, і наш подорожній ступив із нічного мороку на солом'яну мату при порозі. Господар підвівся, познімав нагар із обох свічок, ближчих до нього, і обернувся, щоб глянути, хто це прийшов.

Свічки загорілись ясніше, при їхньому світлі він побачив, що в незнайомця обличчя смагляве й досить приємне. Широкі криси капелюха, якого він скинув не відразу, звисали йому аж на очі, проте видно було, що вони в нього великі і широко розплющені, а в бистрому погляді, яким він умить окинув кімнату, відчувалася рішучість. Побачене, здавалось, задовольнило його, він скинув з патлатої голови капелюх і промовив гучним низьким голосом:

— Надворі дощисько такий, що я мушу просити у вас, друзі, чи не дозволили б ви мені зайти та пересидіти його трохи?

— Будь ласка, добрий чоловіче, — відказав господар. — А ви таки й справді вгадали, коли саме прийти.

Ми оце зібрались повеселитися з щасливої нагоди, хоча, правду кажучи, такої радісної події частіше, як один раз на рік, собі не побажаєш.

— Але й не рідше, — докинула одна з жінок, — бо діти — це така річ, щоб краще надбати їх не гаючись, зразу, щоб швидше дати їм раду і раніше спекатись клопоту.

— А що ж це у вас за така радісна подія? — спитав незнайомець.

— Родини та хрестини, — відповів вівчар.

Щоб не скривдити господаря, незнайомець побажав йому надалі мати таких свят ні забагато, ні замало; господар показав йому рукою на кухоль з медом, і він не став відмовлятися. Сумніви, що бентежили його, коли стояв перед дверима, розвіялись, і він тримався тепер вільно й просто.

— Чи ж не пізно блукати по наших яругах у цю пору, га? — озвався п'ятдесятирічний жених.

— Та пізнувато, добродію, ваша правда, — відказав подорожній і звернувся до господині: — Мені б краще сісти в кутку перед каміном, господине, якщо не заперечуєте, бо я дуже обмок, надто з того боку, в який прав дощ.

Місіс Феннел звільнила місце для самозваного гостя, і він, забравшись у куток біля каміна, вмостився там, як удома, й без дальших запросин простяг до вогню руки та ноги.

— Еге, передки в мене зовсім порозлазилися, — промовив він по-панібратськи, помітивши, що господиня задивилася на його чоботи. — Та й одежа на мені не для цієї пори. Ні, не солодко мені жилося останнім часом, мусив одягтись у що доведеться. Ось прибуду додому, тоді вже краще одягнусь.

— А ви тутешній? — спитала господиня.

— Не зовсім… Відтіль, далі від моря.

— Я зразу так і подумала — я теж звідти. По вашій говірці здогадалася, що ми з вами земляки.

— Тільки навряд чи ви чули про мене що, — промовив він сквапно, — бо ж я, як бачите, набагато старший за вас.

Цей натяк на господинину молодість ураз відбив у неї охоту розпитувати його далі.

— Тепер