Читати книгу - "Книга пригод 3"

— Я наб'ю вам люльку, — сказав вівчар.

— То, будьте ласкаві, позичте мені й люльку.

— Курець, а люльки не маєте.

— Десь загубив дорогою.

Вівчар натоптав нову череп'яну люльку тютюном і, подаючи її гостеві, промовив:

— Давайте й табакерку, я і її наб'ю заразом, коли вже взявся забезпечити вас куривом.

Незнайомець почав обмацувати кишені.

— Чи й табакерку загубили? — промовив вівчар, трохи здивувавшись.

— Мабуть, що так, — відповів незнайомець, помітно зніяковівши. — Загорніть його мені в клапоть паперу.

Припалюючи люльку від свічки, він так несамовито затягнувся, що навіть полум'я засмокталося в голівку люльки. Потім знову сів у куток і, ніби не бажаючи більше розмовляти ні з ким ні про що, задивився на тоненькі струминки пари, що здіймалися від його мокрих штанів та чобіт.

Що ж до гостей, то вони майже не помічали прибулого, так заповзято сперечалися з музикантами, що заграти для наступного танцю. Нарешті домовились, і вже були готові почати, як несподівано знову хтось постукав у двері.

Почувши цей стукіт, чоловік, що сидів у кутку, взяв кочергу й почав перегрібати нею жар у каміні з таким завзяттям, ніби це була єдина мета його життя.

— Заходьте! — промовив вівчар знову, і в ту ж мить другий чоловік уже стояв на солом'яній маті біля дверей. Його теж ніхто не знав. Цей другий незнайомець був людиною зовсім іншої вдачі. Поводився він розв'язніше, обличчя його дихало безжурним компанійством та веселістю. Був він на кілька років старший за першого прибульця. Чуприни його вже ледь торкнулася сивизна, брови були настовбурчені, а баки коротко підстрижені. Обличчя він мав досить повне, обрезкле, і все ж таки у ньому відчувалася внутрішня сила. Червоно-сині плями на щоках свідчили, що він не цурався чарки. Розгорнувши поли довгого темно-брунатного плаща, він виставив попелясто-сірий костюм, наче напоказ. На ланцюжку поверх кишеньки для годинника гойдалися масивні брелоки-печатки з якогось потемнілого металу. Струснувши дощові краплини з клейон-чатого капелюха з низьким наголовком, він промовив:

— Мушу просити у вас, друзі, притулку на часинку, а то на мені й рубця не лишиться сухого, поки доберуся до Кастербріджа.

— Будьте як дома, добродію, — промовив вівчар, може, ледь-ледь не так привітно, як перший раз, але не тому, що у його вдачі був хоч натяк на скнарість, ні: просто кімната була не вельми простора і зайвих стільців обмаль, та й взагалі промоклі гості здавалися не надто бажаними у цій тісноті, біля жінок та дівчат у барвистому вбранні.

Одначе другий прибулець скинув плащ і повісив капелюх на цвях у сволоку так упевнено, наче його просили це зробити, ступив кілька кроків уперед і сів за стіл. Щоб вивільнити місце для танців, той стіл присунули до самого каміна, і ріжок столу торкався ліктя чоловіка, що так затишно влаштувався біля вогню; отже, ці двоє незнайомців опинилися дуже близько один від одного. Вони привіталися, кивнувши один одному так, ніби знайомились, і перший прибулець подав своєму сусідові родинний кухоль вівчаря — величезну череп'яну посудину з вінцями, стертими, як поріг, спраглими вустами цілих поколінь, що відійшли в кращий світ. Опуклі боки того кухля оперізував напис жовтими літерами:

Весело не буває,

Доки мене немає.

Другий прибулець із радістю підніс до вуст той кухоль, ковтнув раз, удруге, втретє… аж урешті якась дивна синизна залила обличчя вівчаревій дружині, що зачудовано спостерігала, як перший прибулець щедро частує другого не своїм добром.

— Так я й знав! — з великим задоволенням промовив той другий до вівчаря. — Іще не постукавши, як тільки підійшов до вашого садка й побачив цілий гурт вуликів, я сказав сам до себе: «Де бджоли, там і мед, а де мед, там і медовий трунок». Але такого розкішного трунку я аж ніяк не сподівався покуштувати за наших часів.

Він знову приклався до кухля і перехилив його, аж поки дно задерлося лиховісно високо.

— Радий, що вам так припало до смаку! — промовив господар весело.

— Медок нічогенький, — підтвердила місіс Феннел, але зовсім не захоплено; її тон давав зрозуміти, що іноді похвала дуже дорого коштує господареві. — Тільки багато клопоту, поки звариш його. Думаю, що навряд чи ми ще коли братимемося за це діло. Мед і свіжий на базарі з рук хапають. А ми самі вже якось обійдемося й ситою або бражкою з виварених стільників.

— Невже-таки у вас вистачить духу отак зробити? — докірливо вигукнув незнайомець у попелястому вбранні, приклавшись утретє до кухля і поставивши його тепер уже порожнього. — Мед я люблю, коли він витриманий, як оцей, люблю його так, як люблю ходити до церкви в неділю або помагати бідному в будень.

— Ха-ха-ха! — зареготав у кутку біля каміна перший незнайомець, що досі мовчазно попахкував люлькою, а тепер, мабуть, захотів показати, що йому сподобався дотеп товариша.

А вистояний хмільний мед тих часів, зроблений з чистого першого меду від нового рою, чотири фунти на галон води, заквашений дріжджами, та ще приправлений яєчними білками, корицею, імбиром, гвоздикою, мускатним горіхом і розмарином, та ще коли він після цього вигравався як слід і, розлитий у пляшки, вистоювався в льоху, на смак здавався надзвичайно міцним, а насправді був ще міцніший. Отож цей підступний трунок помалу так розібрав незнайомця у попелясто-сірому вбранні, що він незабаром розстебнув жилет, невимушено відкинувся на спинку стільця, випростав ноги і взагалі повів себе так, що всі звернули на нього увагу.

— Ну то слухайте, — заговорив він знову. — Я йду до Кастербріджа, і до Кастербріджа я мушу дістатися будь-що. Я б уже досі був там, та оцей дощ загнав мене до вашої оселі. Але я не шкодую, що так сталося.

— Хіба ви живете не в Кастербріджі? — спитав вівчар.

— Поки що ні, але думаю незабаром перебратись туди.

— Мабуть, гадаєте узятись за якесь ремесло?

— Та що ти? — утрутилась дружина вівчаря. — Хіба ти не бачиш, що наш гість — заможний чоловік? Тож навіщо йому клопотатися ще там якоюсь працею?

Попелясто-сірий незнайомець помовчав трохи, ніби розмірковуючи, чи не погодитись йому з такою думкою про себе, але нарешті таки заперечив.

— Заможний — це слово не зовсім пасує до мене, пані. Я працюю. Мушу заробляти на прожиток. І нехай навіть доберусь я до Кастербріджа опівночі, о восьмій ранку я вже маю стати до праці. Отож спека чи мряка, вітер чи сніг, голод чи війна, а ту роботу, що припадає